В їхньому селі не було обстрілів, втім війна зачепила родину – 2 липня 2018-го в руках її онука здетонував боєприпас. Хлопчик знайшов його на вулиці та вирішив подивитись, що всередині...
Коли дізналася про те, що трапилося з онуком, зробилася, як біла стіна. Не могла ні слова сказати. На мене сусідка подивилася, посадила мене. Ми були в такій напрузі, коли його відвезли.
Я живу в селі Златоустівка Волноваського району Донецької області все своє свідоме життя, з 1964 року. Двоє діток, чоловік. Ми з ним все життя пропрацювали в колгоспі. Тримали своє підсобне господарство.
Виросли діти, вивчилися. Хто одружився, хто заміж вийшов. Син в одному селі, дочка в Маріуполі. Уже троє онуків у нас: одна в Маріуполі закінчує технікум, Діма у 10-й клас перейшов, і є менша, у третій клас перейшла, Алінка. Вдома на пенсії сидимо з чоловіком, займаємося господарством.
Ми знаходимося обіч, у нас спокійно. Але онук наш постраждав. Я не можу без сліз це все згадати. Така в нього цікавість нездорова була, і трапилася біда. Слава Богу, врятували в Маріуполі. Слава Богу, що син примчав додому з роботи раніше. Зараз, слава Богу, уже все добре, бігає, стрибає. Повернувся до своїх занять, активний.
У селі в нас не було обстрілів. Усе за Волновахою починалося. Ми від неї за 30 кілометрів живемо. По Волновасі від Докучаєвська стріляли. Наш автобус розстріляли «Донецьк – Златоустівка». Слава Богу, що наші дівчатка тоді не поїхали.
Ми чуємо гуркіт тільки з боку Маріуполя, Гранітного, Новотроїцького. Якщо сильно б'ють, то чути, а якщо ні, так і не чути. Якби ти не знав, ти б не сказав, що війна йде.
Коли це сталося, колони ще ходили повз дім. Бувало, губили дорогою ящики. Ми піднімали, віддавали солдатам. Онук знайшов десь дурницю якусь. Ну, і поцікавився, що ж це таке. Це щастя, що він один був. До нього мав був друг прийти, але затримався. Це щастя, що ніхто не постраждав ще з дітей.
У двір, у гараж відніс знахідку. Розкрутив, подивився і дістав… Сусіди почули, що вибух стався. Онук почав телефонувати моєму синові, батькові. Він у цей час у нас у дворі стояв, розмовляв, а телефон був у машині, він не чув дзвінка. Тут сусід прилітає на велосипеді: «Павлику, у вас там вибух, малий кричить на вулиці!» Павлик одразу на машину. Помчав. Дитина сиділа в сусідки на порозі, тримала руками… Розпороло йому.
Онук розповів, що коли все сталося, він пішов у хату, знайшов телефон, почав татові телефонувати. Тато слухавку не взяв. Почав мамі телефонувати. Додзвонився і каже їй: «Ма, я вмираю». А вона не зрозуміла спочатку. Запитує: «Це що такий прикол?». А він каже: «Ні…». Вийшов на вулицю і почав кричати. Вибігли сусіди…
Сидить на порозі й каже: «Я так пити хочу». Сусідка хотіла винести йому води. А він потім розповів: «Я згадав раптом, що не можна воду пити, коли поранення в живіт». І тут Павлик примчав, у машину його і до лікарні.
Коли дізналася про те, що трапилося з онуком, зробилася, як біла стіна. Не могла ні слова сказати. На мене сусідка подивилася, посадила мене. Ми були в такій напрузі, коли його відвезли. Моя дочка в Маріуполі працює, у санпропускнику, я їй зателефонувала, вони туди помчали. Їх уже там чекали.
Його невдало прооперували. Наступного дня почали заново робити операцію. Дякуємо військовим хірургам, керували другою операцією. Зробили йому, слава Богу. На п'ятий день він у реанімації вже пісні співав. За сім днів його підняли на ноги.
Дякуємо всім волонтерам. Я ніколи не очікувала такої великої допомоги! Я вдячна всім жителям нашого села, які несли гроші. Я була шокована, що можуть наші люди так відгукнутися на біду. Таку допомогу надали і жителі, і наші вчителі. Директор колгоспу та різні об'єднання здавали гроші. Говорили: «Звертайтеся, треба – будь ласка». І в Маріуполі волонтери, військові, цивільні.
Фонд Ріната Ахметова допомагав після поранення ліками. Торік онук їздив до Одеси, у Куяльник – безоплатна путівка була. І телефонують, запитують: «Чим допомогти вам, може що потрібно?». Червоний Хрест теж іноді телефонує, питає, як стан дитини, може, чим допомогти?
Рінату Леонідовичу щиро дякуємо за його гуманітарну роботу. Він робить велику-велику справу. Напевно, ніхто стільки не робить, як він, і це видно. Спасибі йому, дай Боже йому здоров'я. Я настільки вдячна цим людям! Не залишили в біді. Якби не вони, ми б не змогли онука витягнути.
Війна змінює людину, по-іншому дивишся на все. Дуже хочеться миру. Це найголовніше. Мрію про те, щоб мої діти були завжди здорові, щоб люди менше хворіли. Щоб врешті-решт зупинилося все це. Щоб усе було добре.
Онук подорослішав дуже швидко. Почав зовсім інакше ставитися до всіх. Він узагалі заводій у селі. На барабанах грає, на народні танці ходить. Рибалку дуже любить. Він такий непосида в нас, допитливий дуже. Зараз сильно подорослішав, зрозумів, що таке життя і чого воно варте.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.