"Реальність лягла на плечі страшним тягарем"

Решетова Альбіна Іванівна, 16 років

Запорізька область, Василівський район, місто Енергодар 

Енергодарська багатопрофільна гімназія «Гармонія» Енергодарської міської ради Запорізької області, 9 – А клас 

День без війни 

День без війни... Якби ж я знала, що він останній! Надихалася б п’янкого весняного повітря з присмаком бузку, надивилася б у високе безкрає небо кольору бірюзи, запам’ятала б дотик пелюсток ніжної конвалії. Як Маленький Принц, прибрала б свою планету, полила б примхливу Троянду, засвітила б ліхтар віри, надії, любові. Не встигла... 

П’ятого травня у мої двері постукала війна. Не можна сказати, що несподівано. Ні, у нашому маленькому затишному місті вирує мирне життя: до школи захоплено поспішають першачки, статечно крокують старшокласники, гостинно відчинені двері аптек, магазинів, кінотеатрів. Бій уже давно гримить десь «там», не поряд, на іншому боці Місяця. Війна сприймається як серіал, який щовечора всі дивляться в «Новинах»: рвані рани землі від снарядів, опалені вибухами дерева, щохвилинні кулеметні черги і постійна гостя смерть. 

Війна зі скорботним обличчям поглянула на мене з очей подружки Іринки, прошепотіла її побілілими губами: «Тато йде воювати». Моя особиста планета зірвалася з орбіти, втратила рівновагу і полетіла у відкритий Космос. Реальність лягла на плечі страшним тягарем. Щось підступно здавило горло: ні схлипнути, ні вдихнути. Виявилося, що трава зелена, земля чорна, а кров червона.

На цю скривавлену землю падають герої, щоб більше не підвестися. Щоб стати історією, минулим. Що завжди веселий і привітний дядько Петро, Іринчин батько, може загинути. В нього ж є надії, мрії, сподівання. Він має кохану дружину, двох маленьких донечок, стареньких батьків. І віддано любить свою Батьківщину. Любить понад усе, не шкодує для неї життя! А скільки ж таких, як він, вірних синів України полягло і ще поляже. 

Ця думка розірвала на шматки мою свідомість. Захотілося покарати когось за цю несправедливість Покарати жорстоко. Але про це треба подумати потім, інакше не витримаю і відчайдушно заверещу. А Іринку лякати не варто, їй і так тяжко. Обіймаючи подругу за плечі, тихо ковтаю сльози, що котяться і котяться. Разом зі сльозами болю і співчуття у мою розбурхану душу повертаються поняття «мир», «патріотизм», «обов’язок». Не було в них потреби, коли лихо лежало тихо. Аж воно заполонило наш звичний світ, отже, мусимо протистояти. Ми – патріоти, і наш обов’язок – захищати мир. Іншого шляху бути не може. Маємо вистояти, бути сильними та незламними. 

Відчуваючи подих війни кожною клітинкою тіла, розумію, що вже ніколи не стану колишнім безтурботним дівчам. Я навчуся цінувати тишу. Мир для мене тепер не просто відсутність бойових дій. Це маленька долонька доньки у могутній татовій руці. Це щаслива мати, що дочекалася сина. Дружина, яка більше не побачить прізвище чоловіка у списку загиблих, не схилиться над рідною могилою. Це незнищенний дух патріотизму, переданий, як стяг, від покоління до покоління. Міцна родина, дужий народ і вільна країна. 

Я вірю: прийде час, коли «слава Україні – героям слава» одночасно скажуть схід і захід, південь і північ. І запанує в Україні мир. Мир у всьому світі. І на моїй планеті також. І настане той день. День без війни.