Усе почалося десь із опівночі. Нас дуже сильно обстріляли, тоді я й зрозуміла, що треба виїжджати. Шокувало те, що все так швидко почалося. Я не встигла навіть попрощатися з ріднею. Швидко сіла в потяг і поїхала, а потім десь місяць не могла зв’язатися з рідними. Було дуже важко.

Я ще встигла виїхати потягом, а вже через два дні потяг не ходив. Трудність у тому, що я поїхала від батьків і не знала, що з ними. Також складнощі були з пошуком житла. 

Мій брат зараз захищає нашу Україну. Батьки залишилися на окупованій території. Ми вже пів року не можемо нормально поговорити, бо зв’язку немає. Раз на місяць батьки телефонують, і все. І розмовляємо дуже швидко.

Ми зараз у Дніпрі. Тут стали на облік як ВПО і залишилися.

Хотілося б, щоб якнайшвидше війна завершилася. Щоб брат скоріше повернувся додому, щоб усі були живі та здорові. Віримо в перемогу.