Я пенсіонерка з Миколаєва Син живе у Кривому Розі. Я до нього переїхала, бо пошкодили мій будинок. Живемо на орендованій квартирі. 

У перший день війни ми спали. Під ранок раптом почули вибухи, побачили заграву від аеродрому. Я зателефонувала сину у Кривий Ріг, він мені не повірив. Наступного дня він за мною приїхав, але вже не міг повернутися назад, тому що бомбили наші миколаївські дороги. Росіяни вже підходили дуже близько до нашого міста, навіть їхні танки зайшли на околицю, але потім їх вибили. Син не міг виїхати певно протягом трьох тижнів. А я залишилась. 

18 квітня вдень був обстріл,  і я побігла у коридор. У мене на той час жили друзі сина - хлопець і дівчина. Щойно ми забігли до коридору, почали сипатися вікна на балконі, у під'їзді на поверхах, там, де вікна виходили на сходовий майданчик. Будинок весь тремтів. Цей обстріл касетними бомбами тривав хвилин 15. Коли вже все заспокоїлось, ми вийшли. На балконі всі вікна були розбиті, було дуже багато скла, повністю посічені вазони. Там, де стояли крупи, було все розбито уламками. Вони були маленькими і великими. Навіть холодильник був увесь у дірочку.

Коли ми вийшли на подвір'я, то побачили, що всі машини були понівечені. Дівчина, коли побачила свій автомобіль, почала кричати. Вона щойно взяла машину, а вона була вся в дірочку. З піддону текло масло, колеса були спущені, вікна тріснуті, як ніби у павутинні. Так було у всіх автівок. Потім приїхала поліція і все зафіксувала. 

Син коли дізнався, що нас обстрілюють, приїхав і нас забрав. 

У Миколаєві води взагалі не було. Приїжджали машини з водою. Люди скупили всю воду в магазинах. Ми набирали дощову воду. Звичайно у нас був запас від початку війни. Люди їздили на річку по воду, розповідали одне одному, де є джерела, у кого є свердловина. Світло і газ у нас були. 

Час від часу я приїжджаю додому. Наглядаю за квартирою. У нашому під'їзді із 15 квартир залишились житловими три. Там живуть три стареньких жінки. Вони дуже хворі - одна сліпа, інша пересувається на милицях. Коли я приїжджаю, бачу порожнє місто. За весь час від початку війни Миколаїв може не бомбили днів п'ять, а так обстріли там щоденно. Це дуже страшно. Я ніколи не думала, що я потраплю в такі ситуації. Рашисти забрали у нас старість, а в наших дітей - дитинство. 

Сподіваюсь, що наступного року війна закінчиться. Своє майбутнє бачу прекрасним. До війни я просила сина виїжджати з України, а нині я хочу, щоб він лишився. Вірю, що у нас буде все добре і повернуться люди, які виїхали.