До війни ми жили в селі Киселівка Миколаївської області. Я пенсіонерка. Мені 70 років. Син біля мене в селі проживав, а коли наше село дуже постраждало від обстрілів і будинок наш буквально зруйнувало, ми евакуювалися в місто Кривий Ріг.

Ми були в окупації: до нас зайшли рашисти в село. Не вбивали, але ногами відчиняли двері будинків, які їм подобалися, розселялися. Зруйнували все. Не було ні інтернету, ні світла, ні води. Якось наш староста зміг привезти хліб, але окупанти його забрали і сказали, що їм потрібніше. 

Потім українська штурмова бригада нас звільнила. Рашисти відійшли в сторону Херсону на три кілометри, і з цих позицій почали бомбити село. Влучили в дім. Ми, звичайно, виїхали. 

Хлопці наші з ЗСУ сказали: «Тікайте, бо тут буде лінія фронту», і ми виїхали, в чому були. 

Потихеньку тут обживаємося. Зараз я підтримую зв'язок із односельцями, і знаю, що майже всі виїхали. Під час обстрілів троє моїх сусідів загинули. Мене син запхав в автобус, і я перша виїхала, а син ще залишався. Він ховався в ямі – там, де водогін. А через два дні і він виїхав. Спочатку ми приїхали до Миколаєва, а потім мене сестра двоюрідна запросила у Кривий Ріг. Ми трошки пожили в неї, а потім орендували квартиру, щоб перебути часи війни.