Чоловік Тетяни зовсім не хотів покидати дім, бо окупанти нахабно грабували майно селян

Ми жили в селі на кордоні Запорізької і Донецької області. 4 березня до нас заїхало в село п’ять тисяч солдатів: і дагестанці, і буряти, і росіяни. Нас вигнали з будинку. Ми тиждень не проживали в ньому, мешкали в чужих людей. А потім все-таки я прийшла додому з дітьми. У мене троє онуків, меншому ще чотирьох років не було. Ми повернулися і стали просити, щоб нас пустили додому. Нас пустили, але окупанти вже забрали з хати собі в бліндажі ковдри, подушки, килими. Забрали теплі речі, синову одежу. Але Бог із тим усім, ми хоча б у хаті були. 

До нас на вулицю їх стільки заїхало! Танки заїжджали під двори, у двори. Паркани людям повалили. Стільки було танків, машин! «Гради» у школі на майданчику поставили. 

Дуже багато їх було. Вони в нас навіть не питали, просто так ставали. А тоді - кого схочуть, того й виганяють, дивлячись, яка їм хата сподобається. Наша вулиця розбита. Ми місяць в окупації прожили, а більше не змогли, тому що рашисти постійно приходили до сина, до чоловіка. Питали, чому не служать. Говорили мені: «Ви не плачте, ми вас звільнили». – «Від чого ви нас звільнили? Ми жили спокійно, в нас усе було, ми хазяйнували на своїй землі. А тепер у нас усе розікрали: трактори, комбайни. Немає нічого». 

Нам люди переказували, що цілими причепами з хат вивозили добро. Ціле село вивезли. Там лишилися наші свати, то вони розказували, що «ДНРівці» під’їжджали вантажівками до будь-якої хати, де немає людей, і вивозили добро щодня. І тепер стоять у нас у селі зовсім порожні хати. Але все одно хочемо додому. 

Коли почали дуже стріляти, внуки просто не могли терпіти. Старші кричали: «Ми не хочемо помирати!». Добре, хоч менший нічого не розумів.

Я хотіла з чоловіком залишитися, але син наполягав на тому, щоб виїжджали всі. У нас ще й бабусі 80 років. Їхали всі машиною вдесятьох. Діти були в багажнику. Коли ми заїхали на вільну територію, хлопці наші в шоці були.

У нас 3 числа пропало світло. Ми чули вже постріли, але чомусь тягнули. Весь час мені чоловік казав, що їм наше село, мабуть, і не потрібне. Але вони так заскочили зненацька! Я прала руками, бо світла ж не було. Чоловік дитину повіз в лікарню в Донецьку область, і казав, що там були наші солдати, ходили спокійно.  Ми їм подзвонили і сказали, що до нас наїхало дуже багато росіян. Вони кажуть: «Не може такого бути!» А ті росіяни навіть не зрозуміли, куди вони заїхали. Бігали по селу і питали, де вони опинилися, і чи далеко до Донецька. І один іншому сказав: «Уявляєш, ми проїхали 500 зайвих кілометрів». Я тоді подумала, що вони їхали, навіть не розуміючи, куди саме їдуть. 

Ми подумали, що треба перечекати: може ж, вони повз проїдуть. Але бачимо – вони вже починають заїжджати у двори, паркани валити. Наступного дня в нас почалося. По селу ходили. Машини в людей виганяли з гаражів. Фарбою «Z» намалювали – і погнали. І настільки вони дурні люди! 

Я з ними балакала. Вони Бандеру шукають, думають, що він живий. А я їм кажу: «Та ви що? Господь із вами! Хіба ви історію не вчили? Ви не знаєте, що Бандера помер?» Словом, просто жах. 

Чекаємо, переживаємо. Наші свати вдома залишилися. Води там немає. Гуманітарку тричі росіяни привезли, і роздачу знімають на камеру. Ми подивилися. Я бачу, що там є деякі, хто підтримує це все, старається. Але нічого, буде їм, як то кажуть, по заслузі за те, що вони таке коять. А взагалі у бідолашних людей немає там їжі. Ні наші не довозять, ні ті. Зараз там дуже важко. 

Рашисти наші продукти їли, але в мене картоплі в погребі було багато, і я приходила нахабно і казала, що я ж у людей живу, мені треба їм щось принести. Набрала картоплі, цибулі. А вже закрутку нам, звісно, не дали. Усе поїли, компоти попили. І цукор, і борошно забрали. Залишали у двох жінок, і вони їм пекли коржі. 

У нас була проблема з хлібом. Світла ж немає. А в нас іще було об'єднане товариство і своя пекарня в селі. То люди ходили пекти для себе хліб, але росіяни більшу частину цього хліба забирали. У мене десять чоловік сім’ї, і мені давали дві хлібини або три, а росіяни мішками виносили. Потім ми почали казати, що краще борошно роздати людям. Чому ми тих росіян маємо годувати? Ми хліб тільки дітям берегли, а самі їли крупи. 

Поки ми там були, рашисти в нас хотіли трактори повитягувати, але не давав чоловік, хоча вони автоматом брязкали, говорили, що розстріляють. А чоловік сказав: «Стріляйте. Яка мені різниця? Я й так без ліків тут помру». 

Він хворий на цукровий діабет. Але в нас і ліки закінчуватися стали, та й через онуків ми вже не могли там лишатися. Шкода було кидати все нажите, але ж усе одно кинули. Життя – це найважливіше. Хвилюємося, щоб усе було добре. 

Вже багато рідних воюють: і племінники, і брати. Ми думаємо, що закінчиться війна повинна нашою перемогою. Чому ми маємо віддавати наші землі? Ми не повинні нікому нічим поступатися, нікому нічого віддавати. Ми вже нічого не боїмося. Хочеться, щоб війна швидше закінчилася, і шкода дуже хлопців наших. Але все буде добре з часом.