Я перебувала вдома, у Снігурівці, нікуди не виїжджала. Ми були з сусідами в підвалі. Було дуже страшно. У мене пошкоджене майно, і дуже важко його на пенсію ремонтувати.

Десять місяців у нас в окупації не було світла, води, тільки під кінець періодично давали світло. У кого не було банківської карточки, ті пенсії не отримували. Магазини не працювали, все було потрощене, побите. 

Окупанти в перший день пограбували всі магазини, ходили нишпорили по хатах. Дуже було страшно і тяжко. Мобільного зв’язку взагалі не було.

Мене все шокувало. Прийшли ці непрохані гості й поводилися, як хазяї. Ми не мали права навіть зателефонувати рідним. У нас перевіряли паспорти, ми були, наче в гостях. Окупанти забирали людей. У приміщенні поліції влаштували катівню і били людей. Вони нас грабували. Елеватори розгромили і продавали наше зерно. Нас усі ці десять місяців усе шокувало.

З сусідами ми одне одного підтримували, допомагали. І стресу великого не було, бо ми вірили, що рано чи пізно все це закінчиться.

Хотілося б, щоб війна швидше скінчилася, але від нас це не залежить. Діти далеко, онуки теж. Звісно, хотілося б зустрітися з ними. Головне, щоб ми та наші діти були живі і здорові. Є надія, що все відбудується.