Верченко Вікторія, учениця 11-го класу Часовоярського ЗЗСО І-ІІІ ступенів №17 Часовоярської міської ради Донецької області

День, коли розпочалась війна… Я не пам'ятаю той день. Я була надто мала, аби щось зрозуміти. Але пам'ятаю пік страху - ту точку найвищого емоційного напруження, коли вже не віриш у реальність.

Здається, це була весна 2014-го (точно місяць не пам'ятаю), ми гуляли на вулиці. Тоді ми вже напевне знали, що починається ЩОСЬ. Це "щось", звичайно, лякало і напружувало, але чіткої назви цьому явищу особисто я дати не могла.

Отож, я, молодший брат, мама та моя тітка з її двома синами йшли і раптом побачили попереду в небі яскраві білі сліди і щось схоже на ракети. Далі - туманно. Біг додому. Верхній одяг. Підвал. Картоплі і гнилизни.

Тітка подзвонила чоловікові, який у той час був у полі. Він сказав, що теж бачив ці ракети та вже їде додому. Брат, закутавшись у велику куртку, заплакав. Йому було лише три...

Для мене війна почалась саме у цей момент схлипування малої дитини. Цей плач чомусь і досі здається мені тим імпульсом розуміння слова, яке не хочеться навіть вимовляти. Можливо, тоді вона вже тривала. Можливо, не перший місяць. Але це найперше, що з'являється у моїй голові зі словом "ВІЙНА".

Пізніше приїхав тітчин чоловік. Він глузував, сміявся, казав, що то був гарний феєрверк, а ми - дурники. Тоді я подумала, що він надто несерйозний. Як можна так говорити і відкрито сміятись у обличчя наляканим дітям і жінкам?

Зараз я думаю, що то була спроба психологічного захисту, аби заховатися від реальності за посмішкою. Підсвідомість таким чином "відриває" людину від травматичних самокопань. Легше пожартувати над ситуацією, ніж задуматись над можливими наслідками.

Уранці нам сказали, що то були всього-на-всього військові навчання. Ніхто таким поясненням не повірив... Це зараз ми звикли до такого, і навіть уваги не звертаємо (хіба що якийсь дід може пригрозити кулаком пролітаючому повз гелікоптеру, неначе та погроза є вираженням деякого незадоволення і сподівання, що хтось "зверху" його обов'язково почує).

Далі - низка якихось розмазаних подій у незрозумілій хронології: червоне обличчя тітки зі словами: "У Часів Ярі військов", карта Донецької області по новинах з відміченою червоним кольором Костянтинівкою, "референдум", який на ділі був не цивілізованим заходом, а чимось аморфним.

Тут, до речі, варто б зупинитись. Біле "жигулі" під'їхало до двору - мама підійшла до нього. Про щось недовго поговорили з жінкою на пасажирському сидінні, і авто поїхало далі. Мама пояснила мені, що то і є референдум - машина, що їздить по вулицях і записує твої ім'я і прізвище у список "охочих". Не важливо, що ти насправді думаєш. Організація не з тих, яким би я довірила свій голос, але тоді мені було десять років, і я думала, що так і вибори проходять, тому нічого незвичного не побачила, і серйозно замислилась над цим лише зараз. А потім військові просто зникли. Прийшла наша армія - армія України. Для мене тоді це не було дуже гучною подією.

Сьогодні мир для мене є настільки абстрактним поняттям, що я не можу навіть дати чітке визначення цього слова. Це і посмішки дітей, і прогулянки, і можливість забезпечити себе головними продуктами для існування. Сьогодні мир є. Це головне. А ще є сподівання, що мир буде і завтра, і завжди у всій нашій Україні.