У Лисичанську почалися обстріли від початку російського вторгнення. У нашому місті не стало води, світла й газу. Ракети та снаряди літали всюди, і кожен день був страшним. Ми сиділи в підвалі, намагаючись вижити, слухали вибухи та молилися, щоб дійти до наступного дня.

Коли стало зовсім небезпечно, ми виїхали. Спочатку рік жили у Костянтинівці, намагалися відновити хоч трохи спокою.

Син служив у ЗСУ, захищав країну. На жаль, він загинув. Потім у місті стало нестерпно жити, тож ми виїхали. Зараз ми живемо у Кропивницькому. Чекаємо одного — миру. Треба припинити загибель людей.