Надія пригадує перші дні розгубленості та невизначеності на початку вторгнення. Як постійно пролітали ракети над селом. Як чули звуки то літаків, то вертольотів. Як було страшно. Брат та племінники Надії зараз захищають Україну в ЗСУ. Разом з іншими жінками вона плете маскувальні сітки та допомагає, чим може, своїм рідним. Надія мріє про часи, коли зберуться жінками не на сітки, а тому що всі хлопці повернуться нарешті додому.