Я живу одна. У мене двоє дорослих синів, в обох уже є родини. Живуть окремо від мене. Я проживала в Генічеську. Коли розпочалася війна, син мене звідти правдами і неправдами вивіз. Зараз я перебуваю в Донецькій області.
Коли розпочалася війна, я була вдома. Мені син зателефонував, сказав, що у нас обстріли. Я спала, нічого не чула. Потім прислухалася: дійсно громили. Ми ж там взагалі - поряд біля Криму.
Найважчий момент від початку війни - коли переправлялась через Василівку за Мелітополем. Там була вся ніч під ракетними ударами. Було дуже страшно.
Я сильно перенервувала і врешті отримала невиліковну хворобу: осліпла на одне око. Вийшов інфаркт правого ока. Коли ми їхали по трасі, а по узбіччю йшли танки, це було дуже страшно. На блокпості я сказала окупантам, що я ходжу по своїй землі.
Коли приїхала, стала на облік у соцзахист. Мені виплачують як інваліду, отримую пенсію. У господаря є газове опалення.
Я виїхала спочатку в Дніпро - там живе син. А в Донецькій області у мене живе брат. Тут українська територія, тихо. Тому й зупинилася тут.
Коли я чую вдалині вибухи, у мене безсонна ніч: мене трясе. Нервове потрясіння дало про себе знати. До цього не можна звикнути. Це жахливо.
Я сподіваюсь, що війна закінчиться вже дуже скоро.
