Я живу одна. У мене двоє дорослих синів, в обох уже є родини. Живуть окремо від мене. Я проживала в Генічеську. Коли розпочалася війна, син мене звідти правдами і неправдами вивіз. Зараз я перебуваю в Донецькій області. 

Коли розпочалася війна, я була вдома. Мені син зателефонував, сказав, що у нас обстріли. Я спала, нічого не чула. Потім прислухалася: дійсно громили. Ми ж там взагалі - поряд біля Криму. 

Найважчий момент від початку війни - коли переправлялась через Василівку за Мелітополем. Там була вся ніч під ракетними ударами. Було дуже страшно.

Я сильно перенервувала і врешті отримала невиліковну хворобу: осліпла на одне око. Вийшов інфаркт правого ока. Коли ми їхали по трасі, а по узбіччю йшли танки, це було дуже страшно. На блокпості я сказала окупантам, що я ходжу по своїй землі. 

Коли приїхала, стала на облік у соцзахист. Мені виплачують як інваліду, отримую пенсію. У господаря є газове опалення. 

Я виїхала спочатку в Дніпро - там живе син. А в Донецькій області у мене живе брат. Тут українська територія, тихо. Тому й зупинилася тут. 

Коли я чую вдалині вибухи, у мене безсонна ніч: мене трясе. Нервове потрясіння дало про себе знати. До цього не можна звикнути. Це жахливо. 

Я сподіваюсь, що війна закінчиться вже дуже скоро.