Коли почалася війна, ми з чоловіком і двома дітьми проживали в самому центрі Миколаєва, де був масовий обстріл. У моєї дитини хворе серце. Коли дитині дуже погано стало після обстрілу, ми виїхали до свекрухи в нашу область.

Ми кинули свою домівку. Залишилися без роботи, без коштів, з дітьми на руках. Виїхали, як могли: без одягу, без нічого. Виїхали за межі Миколаєва, тоді стикнулися з цими проблемами. Що було, те одягали. Купити неможливо було, тому що не було грошей. 

З Миколаєва ми вісім годин їхали 8 березня. Було дуже тяжко, бо всі масово виїжджали. І діти, і ми дуже втомилися. 

Дорогу обстрілювали – ми ховалися під машинами. Було дуже тяжко. Всі плакали, в кожній машині були діти. 

Ми пропускали великі військові машини, танки. Страхіття, я такого ще ніколи не бачила. Діти дуже налякані були. Все відбувалося на наших очах. Ракети літали – ми тікали з машини, ховалися.  Дуже тяжко і страшно згадувати.

Початок війни був найбільшим шоком за мої 36 років. Я хворію – все це виходить. Я без роботи залишилася. Вийшла на роботу і мусила звільнитись, бо дуже мені було погано - операцію зробили. Це все - на нервовому ґрунті.

Хочеться, щоб скоріше вона закінчилася, щоб весь цей жах зупинився. Досить нашій країні жертв цивільних і військових. Своє майбутнє хочу бачити щасливим, разом зі своєю родиною святкувати нашу перемогу. Мрію жити далі щасливо, з роботою, щоб всі були здорові і жили в мирі.