Тетяна Едуардівна виїхала з Краматорська після того, як його почали активно обстрілювати. Під час одного з обстрілів вона, хоч і не суттєво, проте постраждала. З собою забрала маму. Зараз вони удвох знаходяться в Івано-Франківську 

Мені 69 років. Я з Краматорська.

24 лютого почалися обстріли. О четвертій годині ранку стався вибух на військовому аеродромі, неподалік від якого я жила. Цього ж дня ракета впала на вулиці Парковій – вилетіли вікна у п’ятиповерховому будинку. А 6 березня ракету збили неподалік від будинку, у якому жила моя мама. Я в той час там знаходилася. Першою хвилею мене відкинуло в під’їзд, а від другої повилітали вікна й двері. 4 квітня було влучання у школу, саме в цей день ми виїхали. 

Два місяці прожили у Кривому Розі, а коли і його почали обстрілювати, поїхали в Івано-Франківськ. Тут тихо, люди гостинні. Нам з мамою дають гуманітарну допомогу. Проблеми виникають лише з медикаментами для мами. Їй 89 років, у неї цукровий діабет і проблеми з суглобами. Вона лежача. Ми обидві зареєстровані як внутрішньо переміщені особи, але виплати отримала тільки я. Купую, звісно, їй таблетки й уколи, але не на все вистачає коштів, а потрібно ще й за квартиру платити.

На залізничному вокзалі в Краматорську ракета вбила сина маминого двоюрідного брата. Йому було 45 років. Його не встигли довезти до Дніпра, він стік кров’ю.

Шокує, що пів Краматорська вже розбито. Спочатку били тільки по заводах, а тепер – і по житлових будинках.  

Наш внук на війні. Він каже, що ще рано повертатися в Краматорськ. Неподалік від нього – Бахмут. До весни точно назад не поїдемо. У Краматорську газу немає, хоча опалення дали. Вода є, але з перебоями, світло теж. 

Хочеться, щоб скоріше закінчилися війна і всі наші території так і залишилися українськими.