У мене є чоловік і двоє діток, 15 і 10 років. Ми зі Степногірська. Я там працювала, чоловік працював, а діти ходили в школу і в садочок. Вдома у нас ховатись ніде, в нас немає підвалу. Тому, як почались обстріли, ми пішли до чоловікової сестри у сусідній будинок. Жили обома сім’ями, і ще свекруха була з нами.
Коли до Василівки дійшли бойові дії, то нам стало чути вибухи. Найперша ракета залетіла на 8 березня до нас на подвір’я. Добре, що ми переїхали до сестри до чоловіка. Ракета встряла нам в дах будинку.
Ми в підвалі два тижні просиділи. Коли почали нас сильно бомбити, сіли на машину і поїхали на захід України до наших родичів. Але там роботи немає, працювати ніде. Ми там три місяці пробули - потратили все, що заробили, бо там все дороге. Потім ми повернулись до Запоріжжя і зараз тут мешкаємо з дітьми. Діти вчаться онлайн в нашій Степногірській школі. Я не працюю, сиджу з дітьми. Чоловік пішов працювати.
Харчами нам громада допомагала. Зараз стало дуже складно знімати квартиру.
Дитина моя пішла волонтером в 15 років - у Червоному хресті працює. Я б теж пішла волонтером, бо з нервовою системою потрібно щось робити. Я в постійному стресі знаходжусь.
Зараз трішки краще стало, але все одно ці новини нагнітають, за дітей страшно. Позитивний момент - фонди на новорічні свята запрошували дітей. Дітям сподобалось.
Мрію додому повернутись. Ми з дому забрали тільки документи, а так - все залишилось. Зараз є можливість, і батьки кажуть, щоб ми все вивозили. А чоловік сказав, що ми не будемо нічого вивозити, бо як потім все додому везти.