Я родом зі Степногірська. До війни жила звичайним життям. Я працювала, чоловік працював, діти ходили до школи і в садочок. Навіть не могла уявити, що все так зміниться. Коли почалася війна, ми з чоловіком спочатку ховалися вдома. Але ховатися там було ніде, у нас немає підвалу.

Тоді ми пішли до сестри мого чоловіка. Вони живуть у сусідньому будинку. Там у підвалі жили дві сім’ї, разом з нами була і свекруха. 

У підвалі ми провели два тижні. 

Найбільше мене шокували перші дні війни. Мені подзвонила подружка і кричала, що почалася війна. Коли бойові дії дійшли до Василівки, я вже чула вибухи. А 8 березня перша ракета прилетіла прямо до мого подвір’я, влучила в наш будинок і застрягла в даху. Добре, що на той момент ми з чоловіком вже переїхали до його сестри. Коли почалися сильні обстріли і бомбардування, ми сіли в машину і поїхали на захід України до родичів.

Там ми пробули три місяці, до літа. Але роботи там не було, працювати було ніде. За цей час ми витратили все, що заробили раніше, бо життя там було дуже дорогим. Після цього ми повернулися назад, до Запоріжжя. Зараз ми тут мешкаємо разом з дітьми.

Діти навчаються онлайн у Степногірській школі. Я не працюю, сиджу з дітьми. Чоловік влаштувався на роботу і зараз працює. На початку нам допомагала громада з харчами. Завдяки цьому ми якось трималися.

Зараз найбільша складність для нас - це житло. Дуже важко знімати квартиру, ціни високі, а можливостей мало.

Я постійно перебувала у стресі. Зараз стало трохи легше, але все одно важко. Новини постійно нагнітають, за дітей дуже страшно. З приємного можу згадати те, що благодійні фонди запрошували дітей на новорічні заходи. Дітям це дуже сподобалося. Нас запрошували на вистави, і це було важливою підтримкою. Моя дитина у 15 років стала волонтером. Я теж думаю про волонтерство, бо розумію, що з нервовою системою потрібно щось робити, потрібно мати відчуття користі.

Я мрію повернутися додому. Ми з чоловіком виїхали, забравши тільки документи, усе інше залишилося там. Зараз є можливість щось вивозити, і батьки кажуть, щоб ми забирали речі. Але чоловік говорить, що ми не будемо цього робити, бо потім все одно доведеться везти назад додому.

Наш Степногірськ не окупований, але поруч Кам’янське, і там проходить лінія розмежування. Ми живемо з надією, що зможемо повернутися і знову жити у своєму домі.