Голоси Мирних — «Нехай снаряди нікуди не летять. Нехай вони залишаться в історії»
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
переглядів: 57
Олексій Іванович Корюк
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
«Нехай снаряди нікуди не летять. Нехай вони залишаться в історії»

Живе в селі Гранітне. Під час обстрілів у 2015 році з дружиною ховалися в своєму будинку, який вцілів: увесь двір усіяний воронками з-під снарядів. Потрапив під артилерійський обстріл прямо на вулиці. Дивом вижив.

Ми молимо Бога, щоб уже домовлялися. Не війна ж вічно, адже так теж не буває. Ми живемо на кордоні. Хочеться ще трошки вільно пожити, скільки там Всевишній нам відміряв.

Я люблю інтимну лірику від Шекспіра до сьогоднішніх авторів…  Частину можу читати російською мовою, частину – українською. «Крізь огні, у блакитнім тумані, крізь вечірню міську каламуть ти ідеш, i мов квіти весняні, на снігу за тобою цвітуть. Ти для мене, як вічності небо, що сіяння нам шле з висоти.  Склав пісень я багато про тебе, та найкращая пісня – це ти». Це Володя Сосюра. 

Я народився в Гранітному й ось живу. Закінчив сільськогосподарський технікум 1962 року і за направленням працював у Волноваському районі, вирощував овочі. А потім повернувся й у своєму колгоспі працював. Вирощував хліб, овочі, виробляв м'ясо та молоко.

У середній ланці – там, де виробляється продукція. Це найвідповідальніша ланка. Зверху начальство тисне, а знизу робітники вимагають.

І завідувачем ферми я працював чотири роки. Чотири тисячі голів худоби в мене було. Зараз у районі стільки немає, а в мене на фермі було. Працював без вихідних і святкових днів.

У відпустку до Ялти ми їздили з братами – ось весь мій відпочинок. Я ж безвідмовний. Куди направляли, туди я й ішов. У город – у город. У бригаду – у бригаду, на ферму… 45-50 людей у мене бригада була. 

Коли війна почалася в Слов'янську, ми нічого не відчували. Ну, війна, війна… А з 5 вересня вже ми відчули, що йде війна, тому що тут почали міни розриватися.

Тут у нас блокпост. Солдати стали, намет натягнули. І почали стріляти. І звідси, і звідти. Ну, звідси, коли стріляють, нам-то це нічого, не боляче. А звідти, ми якраз у такій зоні знаходимося, дім мій тут 100 метрів до блокпоста.

І ось міни почали в нас розриватися навколо будинку маленькі та великі. Такий снаряд один впав, що і паркани побило. У мене рами всі побиті були. Міни розривалися і зі сходу, і з півдня, і з заходу, і з півночі. Але, спасибі Всевишньому, у будинок нам не влучило. А є ж яким і в будинок влучило.

Коли снаряди падали, ми (дружина в одному кутку якнайдалі, я в іншому) сидимо і думаємо: от зараз, ось зараз снаряд упаде.

У такій напрузі, у такому страху ми і жили весь 14-й рік і початок 15-го. У нас 13 людей убитих і понад 36 людей поранених. У Другу світову війну в нас цього не було.

Тоді німці вбили дві людини в нашому селі. Жінку одну вбили, вона не хотіла їхати до Німеччини на примусові роботи. Вона відмовилася – і її розстріляли. І ще райком партії залишив чоловіка для підпільної роботи, і його хтось із місцевих видав. Ось цих двох людей німці розстріляли. А в цій війні 13 осіб у нас вже загинуло і більш ніж 30 поранених. 

Ну, спасибі Всевишньому, зараз хоч уже снаряди не падають. Уже ми якось звикли і не так страшно, як перший рік.

Ви фільми про війну дивилися? І книги читали, романи. Війна, війна… А коли у дворі міни почали вибухати, зовсім інша річ. Війну ми відчули на своїй шкурі наяву. Снаряди падали. Такі вирви були по метру завглибшки в мене в городі. Там пасіка була, і вулики побило. 

Стріляли і вдень, і вранці, і вночі. Графіка немає, як потяг іде Москва – Маріуполь у такий-то час, хто коли захотів, тоді й стріляє. 

Просимо Бога, щоб хоч у будинок не влучило. Дружина ось в одному кутку, це її спальня, а то моя спальня. Я там у кутку, якнайдалі від вікна. У нас у будинку навколо вікна. Мода була така, щоб світліше було в хаті. У мене 12 вікон. А тут треба подалі від них. У кутках сидимо й чекаємо, коли скінчиться.

Зараз уже набагато рідше. Ми вже, можна сказати, заспокоїлися. Ну, автоматні черги бувають. Або стріляють з інших населених пунктів.

Ось сьогодні вранці стріляли з боку Ігнатівки, то снаряди летіли, дружина каже. Вона раніше за мене встала. Курочки в неї, вона порається. А я хвилин на 15 пізніше встав. Я чув гул. У село не влучило. Дружина каже, видно було, як вогники йдуть, ракети…  Вогонь же видно. 300 км на годину рух вогню.

Ми молимо Бога, щоб уже домовлялися. Не війна ж вічно, адже так теж не буває. Ми живемо на кордоні. Хочеться ще трошки вільно пожити, скільки там Всевишній нам відміряв. Але не в такій атмосфері напруженій. А то чекаєш і думаєш: ось-ось зараз влучить снаряд у будинок. І на цьому до побачення. 

У селі нікого в нас і немає. Онуки – хто де влаштувався. Хто в Україні, хто в Росії. Працюють, сім'ю ж треба годувати. Тут роботи немає. Якби війна скінчилася, кар'єр би відразу запрацював. Щебінь потрібен усім, дороги треба робити, бетон треба робити. Там що завгодно робили: і пам'ятники, і граніт вирізали.

Якщо був би молодший і отримував тисячу доларів на місяць зарплату, можна було виїхати. А куди нам поїхати? Це зараз пенсія 100 доларів, а почалася війна – і того не було.

Якщо кудись їхати, треба гроші мати. На харчування. Треба на щось житло орендувати. Так що про це й гадки не було. Ми вже так, що буде. Ми вдома тут як-не-як… Ми ж старі. Мені 82 роки через два місяці буде. Я вже старий.

З продуктами перебоїв не було, але дорожнеча. Електрику треба платити, вугілля сім тисяч тонна. Нам потрібно щонайменше дві з половиною тонни.  Я раніше палив п'ять тонн, ну, у мене водяне опалення було. А коли дівчата роз'їхалися, навіщо нам такий будинок опалювати? І опалення я зняв. У мене тепер пічка, груба. Коли ми будували, я говорю: зробімо грубу про всяк випадок. І ми тепер палимо.

Нам дві тонни вугілля вистачає. Ось ці три кімнати – дві спальні й вітальня. Тут у нас телевізор, тут ми сидимо. Я на одному дивані, дружина на іншому. Дивимося то одне на одного, то на телевізор. І все. Решту не опалюємо. Зараз увійшли в моду торф'яні брикети. Ми ними розтопили, а потім трохи вугілля насипали, і все. І вже в хаті тепло. 

Зв'язку, електрики в нас місяцями не було. Ось так ми і жили. Війна. Література пише: не страшно, якщо людина говорить, що їй не страшно. Це брехня, це неправда.

Страшно всім. І героям, і патріотам, і всім страшно. Якщо сказати «не страшно», це вже буде неправда. Ні, всім страшно. Людина кожна хоче жити. І страх, коли ти бачиш, що смерть поруч.

Ось я йду в центр по хліб і починають снаряди падати. Ви уявляєте, як це? Це не романи читати або фільми дивитися. Нехай снаряди нікуди не летять. Нехай залишаться вони в історії… 

Людина – це найстрашніший звір. Скільки живе, стільки воює. За що? Місця поки вистачає всім.

Я мрію, щоб тихо було. Щоб пожити, скільки там Всевишній нам відміряв, хоч спокійно трошки. Скільки там, рік-два, скільки Всевишній мені намалював. Хочеться стати вільним, щоб можна було поїхати кудись, щоб тебе там не перевіряли.

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій