Ми з Харкова. Виїхали у перший день війни і досі не поверталися. 24 лютого о п’ятій ранку ми почули глухий вибух, прокинулися від цього. Стали телефонувати друзі, у яких уже повилітали шибки. Почали будити сусідів. Дуже важко про це згадувати.

Було складно виїхати з дому. Ми не розуміли що буде далі, що робити, як пояснити дитині, чому ми не вдома. Тоді був складний емоційний стан.

І звичайно, ми не знали, де жити. Перший час ми жили у хрещеної, потім шукали житло. Ціни на оренду квартири дуже кусалися.

У перший же день ми поїхали до знайомих у заміський будинок. Нас там було 14 осіб: чотири родини з дітками. Коли вже стало гучніше, всі стали далі роз'їжджатися. У нас не було свого транспорту, тому ми просили сина хрещеної, щоб він приїхав за нами з Полтави. Так ми переїхали.

Ми отримували гуманітарну допомогу, і з Фонду Ріната Ахметова також. Тому з їжею проблем не було. З одягом теж допомогали.

Зараз я маю роботу. Психологічно складно.

Мрію, щоб війна закінчилася якомога скоріше і тільки нашою перемогою. Своє майбутнє я бачу зі своєю родиною у своєму рідному місті Харків, у незалежній Україні.