Мені 62 роки, я проживала в селі Мала Токмачка, працювала в дитячому садку помічником вихователя, поки не почалася війна. Потім ми переїхали в безпечніше місце, бо в нас там дуже страшно.  

В перший день ми не могли зрозуміти, що робити. Потім почалися постріли, страшно дуже було. Потім до нас прилетіло - за будівлею була велика вирва. Ховалися ми в підвалі з онучкою. Я її опікун, за неї дуже переживала. Не було ні світла, ні газу. Нічого.

Наша громада організовувала евакуацію. Ми думали, що це ненадовго, а потім зрозуміли, що не пересидимо. Тож вибиралися не від громади, а просили людей, щоб нас вивезли. Перебралися в Запоріжжя, тут знайшли житло.

У нас залишався сусід, якому було 85 років. Ми передавали йому провізію, і він годував наших тварин. Але туди вже прилетіло, нам будинок зруйнувало і сусіду частково. Тому він виїхав і забрав наших собачок із собою.

Наше село майже повністю зруйноване. Повертатися немає куди.