Мені 36 років. Я заміжня, у мене є донька, їй два роки і сім місяців. Мешкали в Степногірську. Спочатку не думали виїжджати, але наше селище обстрілювали і зараз продовжують. Коли почало прилітати в наш будинок, ми зібралися і поїхали. Наразі мешкаємо в Запоріжжі.

Води у нас від початку війни не було через те, що у нас свердловина йшла з села Лобкового, а воно було окуповане, і води у нас відразу не стало. Світло постійно перебивали, зараз теж постійно перебої зі світлом, ремонтні бригади постійно виїжджають. Також не було зв’язку. 

Коли обстріли почалися, не вірилося, що з нами таке відбувається. Дуже запам’ятався момент, коли вперше за нашим будинком прилетіло. 

Вікна наші виходили на школу, на той момент вони активно обстрілювали дитячі садки і школи. Прилетіло в школу – у нас вилетіли вікна. Дуже було страшно.

Чоловік і мій батько нас вивозили своїми машинами. Виїжджала з нами ще моя сестра з чоловіком і двома їх дітьми. У неї дітки старші ніж в мене, то вони дуже переживали.

Хотілося б повернутися додому, але це неможливо. Там все розбите: наш дім, дитячий садочок і школа.