Мені 19 років, я сирота. Проживаю в місті Новогродівка, навчаюсь в Селидівському політехнічному технікумі. Живу один.
В перший день люди масово почали скупати всі товари. Я проводив дівчину на автобус, зайшов в АТБ, а там - пусті полиці. Потім були проблеми знайти кошти, бо банкомати вже не працювали. Було тяжко. Я був в шоці, коли побачив новини. Потім виїхав, але все ж таки не витримав і повернувся в рідні місця.
Були моменти прильотів. Я ніколи не чув такого гучного грохоту. Виходжу з магазину, а воно як жахне! Дуже страшно, дуже тяжко.
Коли прилетіло до мого міста декілька разів, ми з другом вирішили, що потрібно виїжджати. Зібрали речі і поїхали автобусом до Покровська, а звідти - потягом у Львів. Там два тижні побули, але я дуже хотів додому. Повернувся і зараз живу, як жив. Тяжко, ціни великі, ну а що робити?
Я почав більше спілкуватися з друзями, знайомими. Звичайно, мені допомагає найбільше моя дівчина, її сім’я. Тяжко, але потрібно щось робити.
Надіюсь, що майбутнє буде без війни, що все буде добре. Я буду гарним чоловіком для своєї дівчини. Найголовніше, щоб ніхто не вмирав. Я думаю, що в мене все буде добре. Я вже на останньому курсі вчусь, хочу поїхати в Дніпропетровську область і працювати на шахті ДТЕК. Вірю, що все закінчиться, і ми будемо жити під мирним небом.
