Якщо доживу, то через три місяці мені буде 84 роки. До війни були в Костянтинівці, а коли там почалися обстріли, то перебралися трошки далі. Зараз живемо у Покровську. Але вчора і тут так гахнуло! Людей побило.

У лютому тільки привітали хлопців із днем радянської армії – і тут полетіло ще одне «привітання». Вікна посипалися. Тепер навіть не знаємо, куди далі діватися, куди тікати. У Бахмуті немає вже нічого.

Нам сказали, що тут не стріляють. А як приїхали – і тут почали стріляти.

Зараз це горе на всіх вплинуло. Усі ходять як не свої, всіх розкидало життя. Одна онука вчилася в медицинському й не довчилася. Зараз в Одесі. Один онук у Києві викладає. Двоє синів – пенсіонери. Болячок багато, а коштів мало. З таким життям не знаємо, що далі. І даху немає, нікуди повертатися. 

Як подивишся, що робиться, то здається, що війні немає ні кінця, ні краю. У нас тут так учора гупнуло, що приїхали рятувальники. І їх побило. Кого ранило, а кого вбило. Чекаємо з нетерпінням закінчення війни, а вона все не закінчується.