Мені 31 рік. Я з маленького містечка на Луганщині. Не працюю. 24 лютого о пів на шосту ранку до мене прийшов тато і сказав, що на нас напала Росія. У перші хвилини я не розуміла, що буде далі, що робити, куди бігти. І приблизно о шостій ранку пролунали перші вибухи.

Я завжди тримаю запаси на чорний день, тому в мене дещо було. З перших днів люди повиносили все, що тільки можна, з магазинів. Звісно, можна було дістати щось, але не все, що потрібно. Було напруження, відчувалося щось погане вже.

Шокувало, що все це відбулося несподівано, тому ми поспіхом збирали речі, які могли. Найперше ми взяли документи, котів, собак і те, що встигли.

Найважче було усвідомити, що, можливо, ми ніколи сюди не повернемося. Було дуже страшно. Коли ми проїжджали наші блокпости і бачили наших хлопців, плакали дуже сильно.

Приїхали у місто Дніпро, оскільки майже всіх сюди відправляли. Уже навчилися справлятися зі стресами. Життя триває, і вже є якісь плани на майбутнє. Хочеться жити.

У майбутньому бачу свою країну вільною, незалежною, де більше не гинуть люди за нашу свободу. І взагалі, я хочу, щоб Росія зникла з карти світу.