«Прямо над нашими головами літали винищувачі»

Під час війни Альбіна Дмитрівна покинула рідне місто, яке регулярно обстрілювали, адже вона хвилювалась за свою ненароджену дитину

24 лютого я була вдома, прокинулась ще за пів години до першого вибуху, бо планувала йти на роботу. Але в той день керівництво сказало, щоб ми залишились вдома.

Я була на шостому місяці вагітності, коли в Україні почалась війна. Перший тиждень вторгнення мені довелось просидіти у підвалі, де я спала на бетонній підлозі. Найбільше я хвилювалась, як цей стрес вплине на мою дитинку, адже щоденні сльози відчаю та болю відбились на моєму психоемоційному стані.

Мене починало трусити, коли я чула вибухи. Тільки через тиждень нам вдалось виїхати з передмістя. Проїжджаючи через місто, я побачила знову ту страшну картину з 2014 року, через яку я тоді вперше покинула рідну домівку.

Було дуже страшно, коли на платформі вокзалу ми чекали на потяг, а в цей час над нами літали винищувачі.

Один чоловік стріляв у повітря, щоб хоч якось спинити все те божевілля на вокзалі.

Тільки через три години ми поїхали. Майже добу мені довелось їхати стоячи або сидячи у переповненому вагоні. Вночі під Києвом потяг обстріляли.

Після евакуації ми з чоловіком два місяці жили в одному місті, а народжувати поїхали в інше. Зараз живемо у Києві.

До війни працювала державним службовцем, нині знаходжусь у декретній відпустці. На жаль, чоловік втратив роботу.