«Від авіаудару у нас навіть вікна здригнулися»

Сім’я Анни Анатоліївни пережила авіабомбардування, а також відсутність світла і тепла. Але найгірше було, коли зникав зв’язок – тоді люди відчували себе ізольованими від світу.

Ще 23 лютого я майже напевне знала, що або ввечері, або наступного ранку буде війна. Всю ніч я не спала – дивилась новини, і близько п’ятої ранку прочитала, що путін дає «добро» на так звану «спецоперацію». В цей час в нашому місті за вікном пролунав вибух. Я зрозуміла, що це початок...

Вся війна була шоком. Перші хвилини, години – повне нерозуміння того, що відбувається. За що нам це? В перший день містом пройшла колона військової рашистської техніки. На вулицю ми з донькою не виходили близько двох тижнів.

Шокувало, коли за два квартали від нашого будинку вночі 7 березня літак розбомбив будинки мирних мешканців. Ми добре чули, як він гудів над нашими головами, а від удару аж вікна здригнулися. Страшно згадувати і ніколи цього не забути!

Гуманітарної катастрофи в нашій сім'ї, на щастя, не було. Ми хоч і не вірили у війну, але все ж невеликий запас продуктів зробили. Проблемою була розбита підстанція, через що більше доби не було електрики, а в нашому власному будинку – і тепла, бо опалення в нас іде через електричний котел.

Зеленим коридором ми виїхали з міста у березні разом зі своїми тваринами – котом і щуром. І де б ми не зупинялися - всюди нас приймали душевно, допомагали усі. З нами досі залишається стара червона тепла ковдра з вати, яку я хапала з собою до погребу, в неї кутала доньку.    

Наша родина разом, і це – щастя. Війна показала нам, хто є друг, а хто – просто так. Життя та час, проведений разом, зараз цінуємо сильно. На щастя, робота була і залишилася. На жаль, впав дохід. Є бажання спробувати себе в ІТ-сфері.