Мені 69 років. До пенсії працювала вчителькою. У мене залишилося дві доньки. Третя померла у дорослому віці. Я жила в селі Дем’янівка, що поблизу Маріуполя. Тепер воно окуповане. 

Я дуже добре пам'ятаю, як рано-вранці 24 лютого пролунали вибухи. Я була в Києві у доньки й онука. Прямо над будинком пролетіли ракети. Ми відразу побігли в паркінг. Сиділи там два дні. Онук застудився. У паркінгу були й сім’ї з немовлятами. Люди приносили нам кашу і чай. 

Згодом донька виїхала з онуком на Львівщину. Мені не було місця в автомобілі, тому я поїхала через два дні потягом. 19 годин їхала стоячи в тамбурі. Ми жили на Львівщині п’ять місяців. У серпні повернулися в Київ, але тут несолодко. 

Я намагаюся триматися. Ходжу в церкву кілька разів на місяць. Я дуже активна людина, оптимістка. Не знаю, чому зараз мені так важко. Дуже хочеться додому.

Я попросила в доньки швейну машинку та вчуся шити прихватки. Може, комусь вони принесуть радість. Подарую своїм однокласникам,  однокурсникам. Усі мої подруги підтримують зі мною зв'язок і допомагають.  Я вдячна їм. Також вдячна Фонду Ріната Ахметова. Я вже кілька разів отримала від нього допомогу.

Хочеться, щоб мої діти і внуки пожили в щасливій країні. Я зараз вивчаю справжню історію України. Мене називають бандерівкою. Раніше я не розуміла значення цього слова. А тепер знаю.