Пономаренко Микола, учень 10 класу Мерефнянського ліцею №3

Вчитель, що надихнув на написання есе: Зеленська Галина Олександрівна

«Війна. Моя історія»

Мить… Мить - це багато чи мало? Хтось живе і не помічає як саме з них складається наше життя. Іноді мить – це коли твоє життя розділене на «до» та «після». Мить – це коли ще спиш у ліжку, може і не такому затишному, як хотілось би, вважаєш що твої почуття, проблеми – це найголовніше найпотужніше, що може бути у Всесвіті і ніхто не  зрозуміє, наскільки тобі самотньо і страшно і дивно водночас. І ось остання мить твого звичайного життя закінчується і починається щось нове, жахливе, справді жахливе, і дуже жорстоке, кровожерливе і нещадне. Та мить, одразу зробить тебе дорослим, одразу навчить відповідальності за інших, менших за тебе, які будуть питати в тебе як у старшого: «Миколо, що нам робити?». Якось відразу відчуваєш безглуздість своїх проблем і зрозумієш, що таке справжнє лихо.

Як починався мій ранок 24.02.2022 року? Від вибухів, я і декілька моїх друзів, злетіли з ліжок, хотілось думати що то гучна робота в порту, але десь на рівні підсвідомості було зрозуміло, що трапилось щось надзвичайне і незворотне. Після другого і третього вибуху, таки почалася паніка. І тоді Лера, дівчинка 14 років, яка дуже лякалась гучних звуків, першою почала шукати інформацію в Інтернеті. І саме від неї, ми вперше почули лихе слово «війна». Не далеке і романтичне, коли ти граєш з друзями і якщо щось піде не так, можна переграти; можна піти додому коли набридне. Ця війна була кістлявою людожеркою і від неї нікуди було сховатися.

Хто ми, запитаєте ви. Ми - це Бердянський дитячий будинок, де живуть 128 дітей. Пройшло кілька днів і персоналу, який був у дитячому будинку, ставало все менше і менше. Люди виїжджали рятуючись від війни, доки не залишились з нами тільки четверо дорослих. Мені здається, що ми стали водночас дорослими: з'явилася відповідальність за всіх дітей, ніби ми стали  рідними. Перше, що потрібно було вирішити, де ховатися від вибухів.

Бомбосховище, як і багато інших у країні, не було готове, бо ніхто навіть гадки не мав, що таке може трапитися. Ми з хлопцями вирішили працювати до нестями, звільняючи його від непотребу та опалювальних важучих батарей, яких було дуже багато.

Окремим спогадом в пам'яті залишилась згадка як Сашко, мій товариш, який був дуже хворобливий, знепритомнів, впав і розбив голову. Ми йому допомогли, а потім знову поспішили робити собі безпечне місце. Тепер ми знаходилися більше часу в підвалі ніж в своїх кімнатах, рятуючих від обстрілів.

Ви коли-небудь чули, як пошепки дівчинка розповідала своїй подрузі, що вчителю фізики бомба потрапила в будинок, від якого нічого не залишилось. Дивно було це чути і неприродньо, бо дівчата повинні розмовляти про квіти, романтичні почуття, а не про смерть. Серце стиснулось незвичайною тугою. Вчитель в ту ніч, був з нами в дитячому будинку, а його дружина з дочкою ночували у родичів, тому всі залишилися живі. Ми раділи за нього, та стало дуже страшно відчувати, як смерть навшпиньки підкрадалася дуже близько до нас, що ще хтось у будь-який момент, може стати сиротою.

Пройшло кілька днів і до міста в'їхала військова колона росіян. Я хотів подивитися їм в очі. Як може статися  таке з людиною, щоб вона наважилася йти вбивати і грабувати тих, хто мирно з нею живе, насолоджуючись завдаючи їм горе і біль. Дні тривали дуже довго, ми чекали коли нас звільнить наша армія.

Здавалося, що я розучився дихати на повні груди, так давило гнітюче почуття окупації. Пройшло кілька тижнів цього пекла. Дали зелений коридор і до дитячого будинку під'їхали п'ять автобусів. Там були наші військові.

Ми зібралися дуже швидко. Виїхали. Наш рух перегородили росіяни на БТРах, коли ми їх об'їжджали один росіянин плескав у долоні дивлячись на нас. Спостерігаючи за нашими військовими та росіянами я побачив яка між нами прірва. Продовжуючи шлях, навколо узбіччя доріг ми бачили розбиті, спалені машини. В кожній із них обірвалося чиєсь життя. Ми їхали дуже довго, наші військові часто перемовлялися по рації, зупиняли колону, обминали небезпечні місця і ми всі їм довіряли і пишалися ними.

В Запоріжжя ми приїхали вночі втомлені, заплакані, голодні, але щасливі, тому що тепер у вільній Україні дихаємо на повні груди. Воля! Переночувавши вирушили в далеку Італію. Живучи на чужині, мене не залишило бажання повернутися до України. Перший раз я пошкодував, що мені лише 15 років і мене не візьмуть на захист моєї Батьківщини.

Зараз я в Одесі, в мене є родина і я навчаюсь в християнській школі. На біблійних уроках, вивчаючи книгу Даніїла, я зрозумів, що імперіалістичні війни не будуть мати успіху, амбіції Наполеона, Кайзера, Гітлера зазнали краху, теж чекає і Путіна, йому та його народу не вдасться створити імперію третього Риму! Я вірю, що Господь дарує перемогу нашому народу і допоможе відродитися в моїй країні!