Тиждень у полоні провели мешканці одного з будинків ЖК «Покровський» у Гостомелі. 67 людей у холодному та сирому підвалі, у повній інформаційній ізоляції від зовнішнього світу. Олена Аніщенко дивом утекла з Гостомелю на розбитій машині без акумулятора.

З 24-го числа до 3-го числа [з 24 лютого до 3 березня], на мій день народження, ми ще були не в полоні. Ще була можливість більш-менш вільно пересуватися, якщо це можна так назвати, бо бомбили постійно. А третього числа в нас уже почалися  — якраз на мій день народження — вибухи по будинку. У нас уже потрапили в будинок навпроти, який сусідній у ЖК, потрапили в наш будинок теж. Почали горіти поверхи, лише в сусідньому під’їзді. Ми зрозуміли, що варіантів немає. І з сусідами, які залишалися в будинку, ми спустилися до підвалу.

Це був перший день, коли я спустилася до підвалу. З 3-го числа вже захоплювали будинки. Саме мій будинок вони захопили 4-го числа, і вони влаштували там свій штаб, тому 4‑го числа. Третього — це перший день, коли ми спустилися, майже весь день просиділи в підвалі, тільки о 12-й ночі я піднялася додому взяти хоч ще якісь речі, бо холодно в підвалі, сиро. Я пішла, думаю, переночую, поки що більш-менш можливо, і ночувала під дверима в коридорі — там, де найменша ймовірність, що потрапить уламок.

Це була остання ніч, коли я поспала 3–4 години біля дверей, і далі вже з ранку самого вибухи по будинку.

Бомбили дуже сильно, і я ще не збиралася спускатися серйозно, я думала, що спущусь, пересиджу якийсь час і піднімуся додому. Чомусь не було такого відчуття, що нас можуть захопити та посадити в полон: напевно, на таке ніхто не чекає.

Поки я була вдома, ще 4-го числа зібрала продукти, щоб погодувати людей із сусідніх квартир, які залишилися без житла. Я все це забрала, і почалася дуже жорстке бомбування. Будинок ходив ходуном. Його трясло, почали сипатися шибки. У квартирі дуже активно сипалися шибки.

У цей час у мене у квартирі вікна вже були пробиті, було дуже холодно, уламками пробита кухня, пробито два вікна, балконні двері до кухні, повністю всі вікна розбиті. І ось я в цей час по цих уламках збираю цю їжу. Думала, зараз я швидко збігаю, принесу й піду додому, зберу ще щось хоча б. Почалося бомбардування, я спустилася до підвалу з речами. Буквально я спустилася, додзвонилася батькам, сказала, що змогла добігти до підвалу. І оскільки в нас не було кілька днів світла, у нас не було газу, електрики теж ось не було, потім на день увімкнули.

Я вимикала телефон, щоб довше зберегти зв’язок і заряд телефону. Я сказала, що я добігла до підвалу, я вимикаю телефон і коли наскільки можна буде тихіше, я вийду наберу.

І це був останній дзвінок батькам. 10-го числа ми спустилися до підвалу й десь за 30 хвилин ми почули постріли вже з автоматів.

Почули якісь голоси, перекличку між собою. У цей час ми найбільше почали боятися, бо це справді було найнесподіванішим для нас. Тобто до пострілів, бомбардування ми вже звикли до цього часу, наскільки можна, — принаймні, не до такого страху. А це ми чуємо голоси.

Розуміємо, що це в нашому ЖК вже є вороги. Ми просиділи ще хвилин десять, почули, що спускаються до нас у підвал. Спустилося кілька людей. Те, що ми почули від їхніх переговорів, — на кшталт «простріли» чи «мало хто тут ховається». У нас серйозно, хто там був, усі думали, що нас перестріляють — і все, потім зайшов хтось із їхніх командирів, мабуть, який підійшов ближче до нас. Почав кричати: «Чи є хтось живий?!»

І ми подумали, що все-таки треба відгукнутися, бо все одно в будь-якому разі зараз перестріляють. І жінки відгукнулися, що є живі. Перші, котрі нас захопили, — це була російська розвідка, як вони сказали. Ну, вони були на вигляд… і потім, як вони казали, що вони не знали, що тут є мирне населення та в такій кількості.

Вони думали, що Гостомель — узагалі пусте місто й там нікого немає, тобто мирного населення точно. Вони здивувалися, тому що сиділо багато жінок, люди похилого віку, сиділи діти; ну, тобто вони трохи були здивовані.

Вони зайшли вперше, і в цей момент я відійшла зі знайомими, ми з деякими сусідами пішли далі, щоб подивитися, де ще можна пересидіти, а їм сказали, що «з підвалу цього дня ви не виходьте; тобто ви знаходьтеся тут, тут вам безпечно, тут вас не перестріляють, а якщо ви вийдете, ми ні за що не відповідаємо, ви можете бути під кулями».

Я сховала свій телефон. Нам сказали ранком: «Якщо в когось знайдуть телефон, нарікайте на себе — одразу розстріл», тобто «ми не питатимемо, не спілкуватимемося; побачимо телефон — розстріляємо».

Ми намагалися не нариватися, бо будь-хто, хто нарветься, постраждає 67 людей із підвалу. Серед них було семеро дітей. І потім ще була восьмимісячна дитина, були будівельники, яких підібрали та привели до нашого підвалу, — вони ризикували своїм життям, коли вони ходили набирати воду. У будинку води не було, спочатку вода була на будівництві за будинком, було таке щось на кшталт колодязя невеликого, вони брали спочатку звідти. Потім там вода закінчилася, і вони далі якось бігали шукали. Це був справді… величезна їм подяка від усіх нас, бо без них справа пішла б на лічені дні, бо 67 осіб — потрібна була величезна кількість води.

Вирішили в супроводі їх підніматися до квартир, забирати щось із їжі, каші якісь, ще щось, що можна забрати. Далі змінювалися групи після того, як розвідка пішла, змінювалися решта якихось військових груп російських військ, які теж приходили, говорили, політінформацію нам розповідали, що все здається, Україна здається, і незрозуміло було справді, наскільки ця інформація правдива за те, що Україна здається.

З підвалу виходити було заборонено, можна було вийти максимум іноді дозволялося на сходи підвалів. Люди виходили повітрям подихати чи покурити, але це лише у світлий час доби.

Те саме туалети: були організовані в підвалі. Це були відра та каністри. Самі розумієте, наскільки це моторошно. Морально це було моторошно, у багатьох людей це була чисто відверта паніка, що ми всі в пригніченому стані знаходилися, це так, це м’яко сказано. Особливо перші два дні ми нічого не розуміли, це треба було якось пережити.

По-перше, це все в темряві, у холоді, вогкості, не зрозуміло про світло, не видно його, не видно цього світла в кінці тунелю. Я просто змирилася з тим, що я помру, з першого їхнього входу, коли вони зайшли з автоматами в цю кімнатку, де ми сиділи. Я не знаю людину, яка не думала, що нас перестріляють відразу, і це відчуття було щоразу, коли мінялися люди. Я вам скажу так, ось навіть днями.

Насамкінець до нас прийшло розуміння, що дійсно треба бігти, тому зараз це навіть ось цей маленький світ, який ми створили, щоб якось вижити, — нам його зараз зруйнують.

Нам почали забороняти виходити надвір. Заходити в будинок теж заборонили, останні грані на сподівання таке, що нас… ну, що розуміли, що буде погіршення настільки, що ми або залишимося повністю в холоді без води, без їжі, без нічого та вмиратимемо в цій ситуації, або втікатимемо. І тут ніби перестріляють чи не перестріляють. Вони самі сказали, що «ми у вас залишаємося (реклама ЖК, до речі; у нас дуже добре збудовані будинки, вони не складуться, як картковий будиночок), у вас не завалить і у вас дуже гарне розташування будинків, що ми за фактом будемо готові до будь-якого нападу».

Знали б ми, коли обирали будинки, але вийшло те, що «ваш будинок не складеться, тобто постраждають верхні поверхи. (Я живу на дев’ятому, це передостанній поверх.) Постраждають верхні поверхи. Постраждають, можливо, якісь квартири, але ми у вас у максимальній безпеці, тому ми нікуди звідси не підемо. Кожен новий взвод буде зупинятись у вашому ЖК та йти далі».

З другого дня вони повністю винесли всі двері в квартирі, у мене повністю вирізали двері по бетону, повністю вирвали двері, причому вони виривали в когось із гранатами, у когось ще якось. Ну, наслідок навіть вирваних дверей — це вже зіпсований ремонт як мінімум, тому те, що ми побачили, коли нас уперше запустили, щоб щось взяти з їжі, щось із теплих речей, — це те, що всі двері були виламані.

Вони брали нашу їжу, спали на наших ліжках, використовували наші меблі, щоб прикрити вікна, ламали їх. Крали речі.

Одного разу я заходила до квартири забрати щось із їжі. У моїй квартирі сиділо три солдати (я ще поки заходила, на око порахувала), сиділи теж просто скрізь купками, і коли мене завели в супроводі одного із солдатів, усі до мене підбігли. Дивилися, що я роблю, що беру.

У цей час був «зелений коридор», про який нам навіть не сказали, що він є. Нам ніхто не сказав, нас у цей час намагалися не випускати з підвалу з нашого. Я просилася забрати… казала, що мені терміново треба забрати ліки. Мені дозволили: «Ну гаразд, ідіть». Я піднялася до своєї квартири, акуратно збирала щось із речей. Я побачила у вікно просто, що йде конвой машин із білими величезними пов’язками, з написами «Діти». Видно було, як колона машин, яка виїжджає…

Я просто була шокована: як це так? Я вам так скажу, чому ми не втікали раніше, чому ми не виїхали з перших днів війни, крім того, що багатьом просто не було куди їхати.

А не поїхали тому, що в нас розстріляні люди лежали біля наших будинків у перші дні, у нас була розстріляна машина біля нас, жінка та чоловік сиділи в машині, на колі було чотири машини розстріляно.

Це тільки те, що ми знали, поки був зв’язок, Інтернет, світло, тому ми не виїжджали. Мою машину вдарило хвилею, кинуло в будинок, а потім вони з неї виколупали акумулятор, тому як би як такої можливості втекти не було. Я побачила цей конвой, спустилася вниз. Ще хлопці побачили, ми почали питати: «Так що, зараз евакуація?» А вони такі: «Напевно, є, ну ми вам не даємо гарантію, що ми вас не перестріляємо, і навіть якщо не ми, що далі вас ніхто не перестріляє, снайпери там наші сидять; ну, хочете — ризикуйте».

Двоє хлопців одразу вибігли, побігли шукати машину кудись сісти. А ми виїхали… Виходить, виїжджала сім’я друзів, мої сусіди з восьмимісячною дитиною. Ми виїхали на машині без акумулятора, на одному генераторі; у нас був один акумулятор для того, щоб можна було ввімкнути дизельний генератор, на якому можна було приготувати хоч щось. Ми підключили цей акумулятор, завели машину, зняли його та поїхали.

Ми виїхали, проїхали метрів 200 — нас підрізала машина з колони, і ми заглухли.

Машини, які евакуювалися, 95 відсотків машин не зупинялися взагалі, на кшталт «ми втратимо час», ще щось там. Люди не зупинялися, дякую дідусеві, який зупинився.

Єдиний він допоміг нашому водієві завести машину, вони змогли від акумулятора… Там дріт скручували, який валявся на вулиці, ми його потім із собою везли, щоб якщо що, ми могли хоч якось завести, і ось дай Бог йому здоров’я.

Єдиний, який згаяв час, не побоявся, що він може постраждати. Коли їхали, було жахливе видовище — те, що від Гостомелю практично нічого не залишилося, приватні будинки були зруйновані практично всі вщент, були величезні дірки. Ми їхали, лежало багато тіл по всій дорозі, відірвані частини тіла, руки, ноги лежали. Лежали задубілі тіла різного віку, діти, дорослі. Ми доїхали до одного з перших наших блокпостів, ще російський був блокпост; ми стояли, щоб проїхати, але чомусь загальмували.

А нам не можна зупинятися: машина без акумулятора відразу заглухне й не факт, що ми заведемося.

Ми кричимо, що в нас немає акумулятора, а один солдат кричить: «Перестріляй їх!»

Далі матом: «Задовбали тут їздити». Ми розвертаємося, поїхали далі швиденько, поки решта просто гальмувала й нічого не робила. На цьому блокпосту стояло дуже багато зруйнованих, розбитих машин, розстріляних. Ми розвернулися, і єдине, що ми розуміли, — що назад не повернемося.

Так, ми ризикнемо, так, нас можуть застрелити, але ми назад не поїдемо. І далі ми проїхали більш-менш терпимо інші блокпости, не рахуючи ось найжахливіше, — це кількість… навіть не зруйнованих будівель, це кількість людей, які лежали вбиті по всіх дорогах. Коляски кинуті, розбиті, машини з написом «Діти» розстріляні, випалені повністю. Ми проїхали дорогами, де стояли машини, що горять, самі розуміємо, що, може, це все зовсім недавно.

Ми не знали, куди ми під’їжджаємо. Ми здалеку побачили український прапор. Ви не уявляєте, як ми плакали. Це були найщиріші сльози.

Ми під’їжджали. На всіх блокпостах треба було зупинятись. У нас була єдина можливість відкривати вікна та кричати, що ми без акумулятора, ми не можемо зупинити ніяк, інакше ми просто станемо. Усі українські блокпости нам махали «проїжджайте» і просто кричали: «Ви звідки?!» — «Ми з Гостомелю!» Вони бажали нам і здоров’я, і щастя, і всього. Ми їм бажали...

Це було настільки емоційно, я вам кажу, ми плакали пів дороги потім від щастя просто. Ніколи, напевно, стільки щастя не відчуває жодна людина, коли бачить просто прапор своєї держави.