Мені 60 років. Ми з чоловіком живемо у Запоріжжі. Доньки також. Менша завжди тут жила, а старша мешкала в Дніпрорудному. До травня була в окупації, а потім виїхала. Добиралася пів доби, проїхала близько двадцяти блокпостів. Дуже переживала, бо поряд розривалися снаряди.

Ввечері 24 лютого ми з чоловіком і меншою донькою поїхали на дачу. Жили там тиждень. А коли почався обстріл Енергодара, зрозуміли, що там залишатися небезпечно. Поїхали до сестри чоловіка, яка мешкає в Кропивницькому. Через місяць повернулися. Жили то в Запоріжжі, то на дачі.

Найбільше я боялася за внучат, особливо, коли ми були на дачі. Бачили, як повз нас пролітали ракети, чули їхній моторошний гул. Онуки боялися, плакали.

Одинадцятого жовтня зателефонувала знайома й сказала, що в тому районі Запоріжжя, де знаходиться наш будинок, пролунало два вибухи, а після них сталася пожежа. Ми поїхали додому. Виявилося, що прилетіло дві ракети. Наша дев’ятиповерхівка залишилася без вікон. Ми збирали уламки по квартирі. Власники сільгосппідприємства, розташованого поряд, виділили мешканцям будинку гроші на придбання вікон. Ми вдячні їм за це.

Хочеться якнайшвидшої Перемоги.