Проживаємо ми в Слов’янську. Є сім’я в мене: син, мама і папа. Сину 15 років. Прокинулися від того, що почало десь бахати. Злякалися  не стільки за себе, як за дитину.

Ми евакуювалися з міста Слов’янська до Дніпропетровської області. Найбільше мені запам’яталося, що ми нікому ніде не потрібні, тому повернулися додому. 

Нам дають гуманітарну допомогу раз в три місяці, більше нічого. 

Люди стали більш злі, нервові. Нічого хорошого не можу сказати. З рідними як спілкувалися, так і спілкуємося: телефонуємо один одному. На початку від стресу ліки приймали, а зараз більш-менш звикли.

Мрію, щоб скоріше настав мир, щоб наші військові повернулися додому, щоб все у нас було добре, і все було Україна.