З початком повномаcштабного вторгнення і я, і мій чоловік втратили постійні оплачувані робочі місця. З трьома дітьми (молодшим близнятам на той момент було лише 7 місяців) ми 2 тижні ховались у підвалі сусідів, а потім вирішили поїхати з рідного міста.

Майже рік без стабільного доходу, в чужому місті, в орендованій квартирі і складне рішення вертатись додому. Поки знаходимось вдома, вже було декілька гучних прильотів, але рідні стіни підтримують. Старший син (8 років) за останній рік змінився, став дуже плаксивим, з'явились проблеми з навчанням, різні страхи, не може сам засинати.

Найбільш важким і шокуючим був початок війни, бо ми до останньої хвилини не вірили, що таке може бути. А коли прокинулись від вибухів на аеродромі у Кульбакіно, стало зрозуміло - почалось…

З Божою допомогою, до сьогодні ми не стикались з складними обставинами. Через нестачу ресурсів, довелось обмежити себе багато в чомусь, але це, звичайно, не катастрофа.

Для мене війна, напевно, завжди буде асоціюватися зі старим 3-літровим термосом. Бо саме з ним ми 2 тижні бігали у підвал до сусідів: я наливала в нього окріп, а потім робила малим харчування, далі з цим термосом виїжджали з міста, цілий день були в дорозі, і знову, він рятував нас окропом для харчування діткам і для чаю для дорослих. А потім вже під час вимкнення світла він знову рятував нас.

Син тільки чув обстріли і прильоти, але й це його травмувало.