З початку війни жити у Харкові ставало все складніше, тому Тетяна і її сім’я виїхали з дому. Тепер вони з чоловіком волонтерять на заході країни, а дочка з сім’єю живе в іншому місті

Проживали ми в Харкові. Перший день війни мені запам’ятався тим, що почалися сирени, якісь такі заворушки, почав навіватися страх.

По-перше, тяжко було виходити з будинків. Потрібно було ходити в бомбосховище. По-друге - було, не вистачало їжі. Тяжко було вийти купити, не було волонтерів. Були також проблеми з ліками, проте в нас не було сильної потреби в медикаментах.

Нас запросили знайомі, щоб ми їхали. Стало вирішальним те, що почали більше бомбити. І нам сказали, що пізніше буде важко виїхати.

Було саме гірше добратися до потяга, щоб виїхати, але нам вдалося замовити таксі. Сама дорога пройшла більш-менш, ми в потяг сіли і поїхали. Нічого страшного, але проблема була, бо в малого була тріщина в нозі, перелом, і він був з травмою. Це не військова травма, але дуже незручно.

Війна розкидала мою сім’ю по Україні. Дочка в мене зі своєю сім’єю, а я зараз в Івано-Франківську у знайомих.

Слабенько тут з роботами, але ми трошки волонтеримо. 

Думаю, якщо до зими наші хлопці рашистів не виб’ють, то все буде на другий рік: я думаю, до літа, а може, навіть до осені. 

Дуже хочу повернутися додому. Наразі я не знаю, що буде завтра: потрібно вчитися жити в нових умовах. Головне зараз - вижити і не втратити здоров’я.