"Про війну нагадує сковорідка, згадую смажену картоплю, що ми їли з дітьми в погребі"

Я і троє моїх доньок жили в Харкові в селищі Велика Данилівка. Наш дім неподалеку від виїзду з Харкова в напрямку Липців. О п'ятій ранку прокинулася від звуку, нібито, нам в залізні ворота врізалась автівка, аж меблі задзвеніли. Вискочила на вулицю, а там - війна, кажуть сусіди. На роботу сказали не йти, в школу і садочок також. О восьмій ранку ворожі танки вже стояли на окружній дорозі. Попали в заправку. Потім почались обстріли.

Ми з дітьми сиділи в погребі. Ввечері вирішили виїжджати з міста. Ніде на заправках не було пального. Перекупи продавали бензин за завищеними цінами. З картки гроші зняти не можливо було. Розрахуватися також, тільки за готівку. Коштів було зовсім небагато. Перший шок, це коли 7 березня я приїхала додому взяти хоч якісь речі. Вікон вже не було, під ногами хруст битого скла. І весь час звуки вибухів. Через хвилину, як я від'їхала, туди був прильот. Може б я зараз цього і не розповідала вже.

Другий шок, 21 березня пряме попадання в хату. П'ять хвилин і навіть стін не залишилось. ДСНС навіть не приїжджали на виклик. 100 кв. метрів дому як і не було. Все життя кількох поколінь знищили "російські освободітелі". Перші 10 днів було дуже важко в Харківській області, ми виїхали до родичів.

Гуманітарки не було зовсім. Але через п'ять днів трохи стали підвозити. За хлібом треба було йти о 7 ранку, щоб до обіда купити. Черги по 200 людей. На одну людину по дві хлібини давали. Цукру не було зовсім. Я до кінця днів своїх буду ненавидіти варення. Ми його з чаєм пили замість цукру. Нас було в домі 12 людей їли два рази на день. Це ніколи не забудеться, коли не знаєш чим надувати дітей завтра.

Ми виїхали в Полтавську область в село, де і зараз живемо разом. Діти подорослішали за цей час. Ненавидять росіян і Путіна. Дуже допомогли люди, які дали нам житло і все необхідне в домі. Буду вдячна їм до смерті. Сусіди давали картоплю, овочі і концервацію. Зразу приїхав староста села привіз гуманітарку. В Полтаві безплатно живемо. Я раніше працювала в дитячому садочку. Зараз він зачинений і трохи розбитий. Роботи немає. Нещодавно для ВПО бели курси майстра манікюра. Я закінчила ці курси і планую робити манікюр. Про війну нагадує сковорідка, згадую смажену картоплю, що ми їли з дітьми в погребі.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/