«Призвичаїлися жити без світла, без зв'язку, без магазину, без медичної допомоги»

Холопенкова Софія, учениця 11 класу Переволоцької ЗОШ І - ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чехарівська Тереза Іванівна

Війна. Моя історія

Війна... Що це таке для мирних людей? Чим вона стає для тих, хто був змушений покинути свій рідний дом? Я би хотіла знати відповіді на ці питання. Але, нажаль, я можу лише повідати те, що пережила сама. Історія про мою долю почалась 2014-тому році, в Донецької області в моєму рідному місті Макіївка. І коли ми з родиною в перше покинули рідний дім, тоді мені було вісім років. Тодішні події зарубцювалися в моїй пам'яті на завжди.

У нашій родині був будиночок на березі Азовського моря у селі Широкине. Ми після чергової важкої ночі вирушили туди. Думали, зможемо перечекати там. Але сталося так що Широкине одним з перших стерли з лиця землі. 1 вересня 2014 р. ми повернулися до Макіївки, щоб через тиждень вирушити до Криму. Батьку запропонували там роботу і він узяв нас із собою.

 Вже через три тижня ми приїхали до Сумської області, де і провели вісім років. Спочатку батьки казали, що ми обов'язково повернемось до рідного міста. Але час йшов і надія танула разом з ним. 22.02.2022 почалося повномоштабне вторгнення на наші землі. Я не одразу в це повірила. Скептицизм переповнював мене. Але гучні вибухи, які "торкалися" до спогадів, що давно вже лежали у найбільш потаємному куточку моїй свідомості, казали мені про те, що це правда.

Після обстрілів виходили на вулицю на перекличку, щоб переконатися, що сусіди не постраждали. Збираючи списки для волонтерів для придбання ліків, ближче впізнали односельців. Можна багато ще написати і можливо колись, коли це не буде викликати хворобливі відчуття я напишу докладніше пережите нами за той жахливий місяць, але не зараз.

Всю ніч нас оточували страшні вибухи. Ішов бій. У повітрі літала напруга. Було дуже страшно. Двері льоху постійно відчинялися від вибухових коливань. Її тримали всі, хто міг. Кілька разів вибухи були такої сили що здавалося ніби льох трусить дитина як коробочку. Я з впевненістю можу сказати що це була найжахливіша ніч у моєму житті. З ранку, коли бій закінчився, ми змогли вибратися з льоху. Схопили тривожну валізку і покинули Сумську область.

І лише завдяки волонтерам з якими спілкувалася моя мама та їхнім зв'язкам нам вдалося таки вибратися в Полтавську область, у гарне містечко Гадіч. Там ми провели декілька днів, проживаючи в гуртожитку. Нас привітно зустріли,  було світло, тихо, тепло. Також нас смачно годували та ми могли прийняти теплий душ.

Далі ми вирушили до Чернівецької області, у горне село Конятин. І в це місце я справді закохалася. Не можна описати словами мої почуття. Там мене вразило все! Пейзаж, повітря, грози, люди! Таких щирих і добродушних людей ми не зустрічали на своєму шляху ні до ні після. Прибуття там на нас подіяло як бальзам на поранене тіло. Уся наша родина мріє побувати там ще, тільки б при других обставинах.

Що я можу сказати з того що пережила? Людина - неймовірно швидко до всього звикає. Як до поганого, так і до доброго. А війна це те, що заставляє всю країну кровоточити, здригатися від болю і застигати в німому жаху. Війна стосується всіх, як би ми не намагалися відгородитися та втекти від неї. Це як величезна хвиля, що не обійде жодне серце.

Моя історія не закінчена, бо моя країна ще воює. Мій шлях продовжується. Куди він мене приведе, я звичайно не знаю. Але знаю точно, що побачу мирне небо над моєю Україною!