«Пригорнулася до землі і думаю: «Ну все, пропала я»

Не пам’ятаю точно, здається, в 2014 році був сильний обстріл. Була зима, двадцять градусів морозу. І відчуваю, що якось у мене прохолодно. Я лежала в ліжку, загорнувшись у ковдру. Я встала, а сусідка мені і каже: «У вас шибок немає. І в кухні теж немає. Вони вилетіли». А я була в такому шоці, що не помітила. Дочка дзвонить: «У тебе що, скло вибили?». Я їй відповідаю: «Не знаю, начебто ні». Але коли я подивилася – точно, шибки вилетіли. Я розревілася, мене всю затрусило на нервах.

Я живу одна, дочка проживає в цьому ж селі, але окремо. Коли вона була вагітною, теж в підвалі сиділа. І син з двома дітьми теж знаходилися в погребі.

Ми нікуди не виїжджали. Я дітей запитала: «Поїдете?». Але вони сказали, що нікуди не поїдуть. Так і залишилися всі.
Одного разу я тільки вийшла на подвір’я, а воно над головою як початок... «Град» був. Летить, свистить, я притулилася до землі та й думаю: «Ну все, пропала я». Сяк-так добігла додому, а воно полетіло в бік.

Через війну не стало здоров’я, нервова система вся розхитана. Зараз і коронавірус з’явився, ми всі хворіли. Ніяк відійти від нього не можу.

Я мрію про мир. Ну хоч би припинили цю війну! Навіщо вона нам потрібна?

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/