«Ми сидимо, за руки взялися, злякалися»

...Ми з братовою дружиною сидимо, а воно як рвоне! Тут у нас шляхи проходять, потяги – на шляхах вибухнуло, потім трошки далі ще вибух великий. Потім дивимося, а там дим, дим...

Полум'я далеко було, в основному дим. Ми сидимо, за руки взялися, злякалися, що і погоримо ні за що, бабки вже. Злякалися страшно. І куди йти, і що робити, хто його зна? Бабусі тієї вже немає, вона померла, їй було 88 років. А я ще поки гуляю.

Через війну з дітьми не спілкуюся. Вони давно живуть в Росії. Вони там працювали, там і пенсію заробили. Але вони не під час війни виїхали. Діти школу закінчили там. Не так що війна – і вони поїхали. Наша зустріч була ще в 2013 році. Ось це шкода. Навіщо це все?

Продукты, спасибо Богу, есть. И водичка есть, и газ, пенсию получаю. Только если бы вот это всё кончилось…

А так из-за войны здоровье ушло, нервная система вся ушла. Только кошка застучит, а уже трепает. Здоровья нету в таком возрасте.

Страшное, страшное одиночество… Раньше дети приезжали каждый год, а сейчас такого нет. Зачем это? Як в сказке: «Ребята, давайте жить дружно». Вот это самое главное. Лишь бы мир был.