«Прийшла війна – наш район став лінією фронту»

Я народилася в місті Новокузнецьку, там батьки зустрілися й одружилися. Коли мені було дев’ять місяців, переїхали до шахтарського містечка Торез [Чистякове], там пройшло моє дійство. До початку війни я проживала в Донецьку, працювала інженером-конструктором на металургійному заводі ПрАТ «Донецьксталь». Зараз працюю на ТОВ «ЗЛМЗ», у відділі ремонтів й енергозабезпечення інженером-конструктором 1 категорії, живу в Запоріжжі.

Чоловік до війни працював начальником команди охорони на «Донецьксталі». У нас три сина, на початок війни вони були вже дорослі. Онуку було тоді сім місяців, другий син був на строковій військовій службі, мав звільнитися в запас. Усі проживали в Донецьку. Молодші були неодружені на, жили всі разом. До війни життя було благополучним, діти виросли, була робота, усі здорові, живі батьки.

Війна – це розруха, біль, сльози, кров.

Перший день війни для мене – 26 травня 2014 року, коли я поїхала на роботу, як зазвичай, а вже повернутися назад я не могла. Син зателефонував на роботу та сказав, що в районі нашого будинку йдуть бої. Начальство відпустило з роботи. Відпускали першими тих, хто далі жив.

Доїхала до залізничного вокзалу, на привокзальній площі зрозуміла, що війна прийшла й до нас. У небі кружляли літаки, шумова завіса була. Велика частина людей зібралася в переході й не рухалася нікуди. Я дійшла перебіжками додому, у дворі сиділа перелякана собака, я забрала її та зайшла в будинок. Стали чекати інших членів сім’ї. З тієї миті я зрозуміла, що прийшла війна – наш район став лінією фронту.

Жили до вересня в будинку, потім довелося виїхати, тому що почалися активні бої за аеропорт. У вересні снаряд влучив у наш будинок, до цього вони прилітали в сусідські будинки. Переїхали до родичів у квартиру (вони звідти виїхали) і жили там до 2018 року.

Із рідними й сусідами під час активних бойових дій ми ні про що не розмовляли. Це була зима з 2014-го на 2015 рік. Ми залишилися з чоловіком спостерігали за тим, як летіли снаряди, і ні про що не хотілося розмовляти.

Відчуваєш, що руйнується твоє життя, а ти із цим нічого зробити не можеш. В одну мить все життя зруйнувалося. Діти виїхали, залишилися з чоловіком удвох.

Ми продовжували ходити на роботу. Їхали в маршрутці, а снаряди пролітали мимо. Осколками від снарядів вбило одного з представників охорони, коли ми сиділи на робочих місцях. У вихідні їздили з чоловіком у наш старий будинок, у який влучив снаряд, і вивозили речі, передавали дітям, вивозили те, що вмістилося в легковий автомобіль.

Слава Богу, що всі живі. Було багато складних моментів, але я нічого не хотіла б забути, нехай залишаються в моїй пам’яті. Яким би не була подія, вона була в моєму житті, значить вона має бути в пам’яті.

Із 2018 року ми з чоловіком вирішили переїхати назовсім. І навесні переїхали в Запоріжжя, тому що це — велике промислове місто, і ми розуміли, що зможемо знайти там роботу. Так і сталося, я зразу знайшла роботу за фахом.

Імовірність того, що я повернулася б додому, коли війна закінчиться, мізерна. Я дуже люблю Донецьк, він дуже гарний, сучасний, але розуміючи, що свій дім ми не відновимо власними силами, повернутися в нас можливості вже немає.

Через війну наша сім’я роз’їхалася, ми переїхали до іншого міста. Навчило життя всіх жити самостійно.

Коли почалися бойові дії, їжа була в наявності, а ось світло дуже часто вимикалося (улітку місяць не було світла), періодично відключали воду. Над нами пролітали снаряди, як у фільмах. Коли починалися обстріли, я піднімала голову вгору і боялася, що зараз до нас прилетить снаряд. Через бойові дії в цей період нам стали скорочувати робочий день, робили чотириденку, це відбивалося й на зарплаті.

Через рік або півтора ми оформили допомогу від Міжнародного Червоного Хреста. Мої батьки й інші жителі в селі отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова.

Я мрію, щоб закінчилася війна, і я дожила до цієї миті.

Я завжди була позитивно налаштованою людиною. Навіть тоді, коли довелося починати все з чистого аркуша, я не припиняла думати позитивно й починати щось нове. Почала ще більше любити й цінувати життя. Але є і відбиток смутку про щось хороше, що більше не повториться.