Колишній горлівчанин довго не міг покинути рідне місто, хоча були сильні обстріли й доводилося ходити на роботу. На новому місці проживання сумує за Горлівкою. Але війна все ніяк не закінчується...

Все змінилося навесні 2014 року, коли в Горлівці зникли українські прапори, зате з’явилися інші. Тоді я зрозумів, що все змінюється кардинально і що від нас, простих людей, роботяг, вже нічого не залежить.

Обстріли були. Вони почалися з центру Горлівки 27 липня 2014 року на початку п’ятої ранку. Я жив в п’ятиповерховому будинку, і через двері від мене почали падати снаряди, земля ходила ходуном. Розбилися вікна, посипалося скло. Тоді все і почалося.

Я працював в газовій сфері, і ми працювали під обстрілами. Були руйнування газопроводів, їх треба було відновлювати. Наші служби виїжджали на ремонт і не завжди становище було спокійним. Зварювальні роботи часто доводилося проводити під обстрілами.

Снаряди розривалися зовсім поруч – ми ховалися в під’їздах, підвалах, але роботу треба було виконувати, від цього нікуди не дінешся. Робота під обстрілами – це страшно, але людей не можна залишати без газу. Коли вдома без дверей і вікон ще й без газу взимку, то це не варіант.

Приходив із роботи, брав, що встигав, і йшов ночувати в підвал. Вранці приходив додому, приводив себе в порядок, мився – і знову на роботу.

Найперше, що я побачив влітку 27 липня 2014 року, в перший день обстрілів – молода мама лежала біля коляски й обіймала своє немовля, обидва були вже мертві. Це було найстрашніше, я вже зрозумів, що далі буде тільки гірше. І через три дні після я з батьками покинув Горлівку ненадовго, повернувся тільки в кінці вересня. Думали, що всі схаменулися, що вже тихо й спокійно, але потім виявилося, що далі тільки гірше. Тихо було ще місяць до листопада, а потім почалося...

На переїзд нам важко було зважитися. Колектив, у якому я довго працював, був для мене як велика сім’я, і кинути його було дуже складно.

Складно кинути батьків – маму, тата, дідуся, бабусю. Тепер там у мене тільки тато... Шкода було кидати квартиру, яку ми придбали в 2012 році і ще не до кінця зробили ремонт.

А з іншого боку, було легко на серці, бо їхав в Дружківку до своєї сім’ї, яку відправив ще в 2014 році. У грудні 2014 року, коли стало зовсім погано, дитина ночувала в підвалі на матраці. І я відправив дитину з бабусями назад у Дружківку. Взяли вони все, що змогли забрати: сумки, пакети. Я приїхав тільки через півтора року, в 2016-му. Подумав: чому я сиджу в Горлівці, а син мій росте тут? І вирішив переїхати назовсім.

Ми планували щодня, що ось війна закінчиться і ми, нарешті, повернемося додому в рідну Горлівку, де я народився. Хотілося б повернутися однозначно, хоча я і про Дружківку нічого поганого не можу сказати. Місто чисте, спокійне. Вже тут є друзі і знайомі, співробітники всі тут, всі познайомилися.

Але Горлівка все одно є Горлівка. Нехай воно — шахтарське місто, запорошене, брудне, але зате своє. Горлівка, як серце у великому тілі. А тіло – це Україна. Горлівка – це серце особисто для мене.

Я ж почав своє життя осмислювати по-іншому. Ми не цінували те, що мали, витрачали час на якісь сварки. Зараз не голодні, одягнені, взуті. Могло бути набагато гірше. Життя я почав сприймати спокійніше. Якщо раніше міг десь розлютитися, нервувати, то зараз вважаю, що життя одне, і витрачати його на нерви, сваритися з кимось, комусь щось доводити – це зайве. Я став спокійнішим, ну і сивого волосся додалося.