Владімиров Андрій, 10 клас, Білолуцький ліцей Білолуцької селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Прядка Вікторія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. 985 складних, небезпечних днів вона триває. Кожен українець чи українка прожили їх по-своєму, у своїх переживаннях, турботах, скорботах, маленьких та великих радощах, яким місце є завжди і всюди. Тому у кожного своя історія життя, прожитого протягом цих днів.

Моя історія – це історія у 466 словах, кожне з яких відповідає кілометру дороги, яку я та моя родина подолали під час виїзду з тимчасово окупованої території. Та про все по порядку.

23 лютого 2022 року. Вечір. Вечеря у сімейному колі. Остання вечеря у мирній Україні, проте тоді ми про це не знали. Переживання, навіяне суспільством. Розмови про те, чи очікувати нападу зі сторони «сусіда», чи не буде такого. Роздуми про те, чи варто збирати «тривожну» валізу. Ніч – тиха, спокійна, трошки морозна. Якісь незрозумілі сни. 04.30. Ще навіть не світає. Телефонний дзвінок.

Раптова тривога для батьків. Вони – прикордонники. Збори найнеобхіднішого. Страх та нерозуміння того, що буде далі.

Світає. Чутно десь далеко-далеко звуки вибухів. Раптом ближче – звук вертольоту. Страх. Звуки ревіння літаків. Летять низько. Настає розуміння, що почалася війна. Постійні телефонні дзвінки рідним та близьким: «Ви як? Що у вас? Приїздіть. Разом – легше». Перші новини підтверджують здогадки. Масовані обстріли міст. Страшні руйнування. Війна. Повномасштабна. Через населений пункт «пішли» перші колони української техніки. Прапор України протримався на адмінбудівлі ще три тижні…

Почали з’являтися у районі перші військові рф. Настає ще одне усвідомлення – територія мого селища окупована. З’являється надія, що тимчасово. Нині надія переросла у віру, що так і буде.

Рішення про виїзд. Але спочатку треба максимально себе убезпечити. Переїздимо у будинок знайомих на сусідню вулицю. Шукаємо можливі варіанти виїзду з окупації. Розуміємо, що дорога буде нелегка. Уклали домовленість, готуємося, проти виїздити довелося поспіхом та без особливих зборів. Знайома моєї родини повідомила «куди треба», що ми – родина українських прикордонників.

Виїздили на світанку, щойно завершилася комендантська година. Встигли.

Перший ворожий блок-пост. Перевірка, огляд. Пройшли успішно. Далі купа блок-постів. Легкий шепіт серед інших пасажирів на блок-постах та розмови, коли їдемо. Взаємопідтримка та взаємна допомога. Вони просто необхідні, тому дуже важливі. Розповіді інших таких же переселенців.  Дорога, кілометри, швидко не їдемо. Степ чергується із лісосмугами. Іноді знову зупинки на перевірки. Бачу: майорить над блок-постом прапор. Жовто-блакитний. Свої. Страх та переживання змінилися радістю. Майже до сліз.

Вітання з українськими військовими. Висловлення подяки. Далі їдемо вже швидше, бо ми «вдома». Зникнення страху перед «бійцями» на блок-постах.

Довгоочікуване Дніпро. Місто, яке дало прихисток на перший час. Нове оточення, нові сусіди. Зникла боязнь висловлювати власну думку. Будинок, у якому ми жили, знаходився поблизу залізничної дороги, під час руху потягів я дуже лякався, адже звуки були надто гучні та незрозуміло чи потяг, чи щось «інше», страшніше. Звуки повітряної тривоги іноді підсилювали нервування. Так пройшов тиждень. І знову дорога. Цього разу далі, на Львівщіну. Проте це вже зовсім інша історія…