Зінчук Юрій, 8 клас
Спеціальна школа в м.Костопіль Рівненської обласної ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Дашкель Марія Ростиславівна

Війна. Моя історія

Війна… У цьому маленькому слові великі ріки смутку, печалі та непоправних втрат. Не одна вона випала на долю мого багатостраждального й непереможного народу. На скрижалях часу імена Героїв, які виборювали й виборюють нашу державність. Жовто – блакитний рукопис тернистого шляху…

У ці осінні дощові дні плаче моя Батьківщина, однак, я впевнений, що вона незабаром знову буде квітнути у мирі та добробуті її працьовитих людей. А тихими літніми вечорами, коли небо приспить перша сяйлива зірка, «співатимуть, ідучи, дівчата, вечерятиме сім’я коло своєї хати, а соловейко не затихатиме ні на мить». Шевченкові слова завжди пророчі. Ними промовляють покоління, вони закарбовані в серцях.

Сьогоднішня повномасштабна війна ввійшла в домівку кожного українця, заштрихувавши колір часу в чорно – білі відтінки. Прокидаючись щоранку, я вдячний, що маю можливість привітати день, своїх рідних та друзів. Така, на перший погляд, маленька радість, однак, у наш час – це щастя, про яке мріє кожна людина, перебуваючи в умовах війни. Коли чую сигнали повітряних тривог, найбільше хвилююся не за себе, ні! Усі мої думки тоді про наших захисників. Їм найскладніше… Тоді я пишаюся їхньою мужністю, сміливістю, відважністю.

Війна відкрила мені очі на багато речей, яких я досі не помічав або не звертав уваги. Ідучи з мамою до магазину, зазвичай, купував щось для себе, ні про що не задумуючись. Тепер найперше купуємо пахучу хлібину. Гуляючи парком, ніколи раніше не бачив так багато листя, тепер бачу візерунок на кожному листку, чую його тихий листопадний шерех. Війна згуртувала усіх, навчила цінувати найпростіше.

Нещодавно усім класом писали листи воїнам. Я довго думав про що написати. Хотілося висловити свою повагу, вдячність, тому ніяк не міг зібратися з думками. Мій погляд шукав світла - я подивився у вікно й побачив блакитний клаптик ясного неба. Думки, взявши ручку, наперебій почали виводити букви на папері. Писали про той блакитний клаптик мирного неба, в просторах якого не літають російські крилаті ракети, а райдужно усміхаються веселки, тримаючи в коромислах піднебесся.

Добре пам’ятаю день 24 лютого, коли мама задумливо сказала: «Діти, тепер нам доведеться жити по – особливому». Я відразу не збагнув, та усе навкруги зненацька стало навдивовижу стривоженим в очікуванні чогось незнаного досі. Тепер я розумію мамині слова, адже вся моя країна стала відтоді жити по – особливому. Ми обов’язково переможемо! Я впевнений! Одне, що мене найбільше засмучує, – це зрошена слізьми стела Героїв у центрі міста. Тут щоразу за мною спостерігають чиїсь очі з обставленого квітами фото. У когось татусі вже ніколи не повернуться додому живими, не розкажуть улюбленої казки своєму синові чи доньці, татова міцна рука більше не обійме й не приголубить. Але я знаю, що слід бути сильним, адже кожна держава стає сильною тоді, коли в ній живуть мудрі й рішучі люди. Моя Вітчизна пережила багато лихоліть, за її суверенність боролися князі, вона ходила у походи з козаками, гучно промовляючи в литаври: «Я – непереможна!»

Осінь настирливо стукає у вікно дріботливими крапельками дощу, ніби хоче завітати в гості. Та я не впускатиму її, а чекатиму пролісків перемоги, лелечих переспівів і мирного українського неба на їх виснажених крилах.