Гонгало Вероніка, учениця 11 класу Люботинської загальноосвітньої школи №3

Вчитель, що надихнув на написання есе: Смірнов Дмитро Юрійович

«Війна. Моя історія»

Гучний телефонний дзвінок розбудив всіх.

- Алло, Анюто! Війна, війна почалась. Я тут сама з дітьми, Мені страшно. Заберіть нас!

У голосі відчувався відчай і страх. Це дзвонила моя тітка.

- Юлю, яка війна? Не може бути

- Чуєш вибухи? Вже школи немає.

Батьки швидко вдяглися і поїхали до селища Безруки, де на той час і проживала моя тітка Юля зі своїми дітьми. Селище знаходилося за 10 кілометрів від кордону, тому першими відчули цей жах.

А далі довгі години очікування і нерозуміння того, що відбувається.

Невже справді війна? Як таке може бути? Біль, смуток і тривога охопили мене.

Нарешті, Слава Богу батьки повернулися додому. Це були найдовші години в моєму житті. Їм вдалося вчасно вивезти мою тітку з дітьми й сестру. Бо через пару годин там почалося справжнє пекло! 

Але у нас було тихо і я думала йти до школи. І тут повідомлення в класному чаті від нашого вчителя : « Сьогодні всі залишаються вдома! Тримайтеся! Не панікуйте!».

Ми вперше почули звуки повітряної тривоги. Це якийсь жах, це не може бути з нами! Я не хочу в це вірити! Цей березень був дуже тяжким. Ми спали вдягнені,  щоб не витрачати час і встигнути вибігти до підвалу. Ми стояли в величезних чергах за хоча б однією буханкою хліба, полиці в магазинів були пусті. Були постійні відключення світла, не було мобільного зв’язку і здавалося, що життя в місті, неначе зупинилося.

Повне усвідомлення того, що почалась війна в мене з’явилося тоді коли над нашим будинком пролетів винищувач. Від звуку в мене загуділо у вухах і я інтуїтивно лягла на землю. Було дуже страшно, але коли я побачила український прапор на хвості літака, то навіть зраділа. Бо це наші хлопці оберігають нас.

Кожного дня було чутно вибухи - це бомбили наш Харків. Багато людей знайшли притулок у нашому місті. Моя сім’я допомагала переселенцям їжею та речами. Одній сім’ї надали будинок у якій раніше жила наша бабуся. Так пройшла весна.

Ми вже звикли до повітряних тривог і гучних вибухів. Аж раптом пролунав такий гучний вибух, що я відчула як тремтить земля під моїми ногами. І знову цей клятий телефонний дзвінок.

- Алло, Анюто! Телефонуй чоловіку, бо здається, влучили в залізничний міст (мій тато працює на залізничній колії і він на той час знаходився на тому мосту).

Я пам’ятаю ці п’ять хвилин, які мама намагалася додзвонитися до тата. Бліда, вся тремтить. Я намагалась в цей час не панікувати і заспокоїти маму, бо відчувала що з татом все гаразд. З ним нічого не може статися, так підказувало моє серце.  І нарешті:

- Алло, я живий все добре.

Ми видихнули, але руки тремтіли ще довго. Як виявилося пізніше, ця ракета влучила в будинок, який розташований поруч мосту. Вона знищила три будинки.

З початком війни моє життя змінилося. Воно змінилося у всієї країни. Ми навчилися жити інакше. Долаючи біль, страх та ненависть. Як ніколи, люди стали об’єднуватися, щоб допомогти нашим хлопцям, які віддають за нас життя в цій клятій війні.

Я вірю, ні, я знаю, ми переможемо! Бо ми українці і за нами правда!