Буніна Олена Вікторівна, заступник директора з навчально-виховної роботи Вербківського ліцею

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів і ночей іде кровопролитна війна в Україні. Битва росіян проти нас, вільнолюбивих українців. Сотні тисяч патріотів нашої держави стоять на смерть, боронячи свою незалежність. Мужні, відважні, сміливі, непохитні, незламні оборонці відстоюють свою Батьківщину, рідну землю від рашистів. А ми, громадяни України, віримо в перемогу, чекаємо її, сподіваємося на краще, і терпляче існуємо.

Тисяча днів, горя, смертей, трагедій… Тисяча днів переживань, сліз, втрат… Тисяча днів чекання, сподівання, терпіння…

Людина і війна. 2022 рік, 24 лютого, день, який розділив життя на до і після.

З перших днів війни Роман, якому 39 років, несе бойову службу на Донбасі. Майже три довгих роки. Бачив смерть побратимів, витягав з вогню поранених, мерз в окопах і бив нещадно ворога. А мати Тетяна чекає повернення сина вдень і вночі. На очах бринить сльоза, рано посивіли скроні, але живе в надії , сподівається на щастя, щоб син вижив і війна закінчилася.

А ось історія сім’ї Постоєнків. Майже три роки вони переселенці з Донецької області і живуть в селі Вербки, Павлоградського району, Дніпропетровської області. Старенькі , змарнілі, хворі; дядьку Григорію 81 рік, а тітці Вірі – 78 років. Тікаючи від війни, вони захватили із собою документи та якийсь одяг. 

Їх будинок в селі Курахівка вже згорів, втрачено все нажите роками. Повертатися нікуди, сподіватися ні на що.

Тітка Віра Петрівна – вчителька, яка 55 років віддала школі, дітям , майбутньому. Але де тепер її майбутнє? У чужому домі, чужому селі, чужій області. А як сподівалася на спокійну старість, як мріяла доживати віку на рідній землі, у своїй хаті. Не судилося.

Мабуть, жодне покоління не обходиться без війни. Після закінчення Другої світової війни всі люди були впевнені, що більше це страхіття не повториться. Але все повторюється . На жаль.

Спілкуючись з учнями ліцею, майбутніми випускниками – 2025 року, волосся стає дибки. Вони такі юні, а скільки вже пережили.

Юрій, який втратив дядька на війні, у якого батько на фронті. Його переживань немає меж.

Анастасія, яка розповідає про долю своїх рідних сестричок, яких війна розкидала по всьому світові. Старша сестра в Англії уже створила сім’ю та скоріше за все більше не повернеться на рідну землю.

А ось Валерія, у якої батько пропав безвісти, не перестає чекати на рідну людину.

«Скільки скалічених доль і скільки їх ще буде?» - питання риторичне.

Тисяча днів та ночей війна несе біль, страждання, смерті, сльози, але вона у нас, волелюбних патріотів, не забере віру у Перемогу. Слава Україні! Смерть ворогам ! Україна понад усе!