Я одинока мати. У перший день війни вела дитину до садочка. Потім садочок закрили, і ми були вдома. Обстріли були дуже сильні, але до підвалу ми не ходили. Не було води, світла й газу. Ситуація у місті була важка. Так тривало два місяці. Потім я з дитиною виїхала. З собою ми взяли лише одну валізу. Довелось залишила все, що я наживала.

Зараз ми живемо в Запоріжжі. Тут також буває страшно. За кордон я їхати не хочу, бо ми там нікому не потрібні. Я живу одним днем. Подолати стрес мені не вдалось. Мій син має інвалідність, мені не вистачає грошей на спеціалізований садочок. Я б хотіла повернутись додому, але мого будинку вже немає.