Ми з чоловіком живемо в Костянтинівці Донецької області. За час війни двічі виїжджали з дому, та все ж таки повернулися, бо треба доглядати чоловікового батька. 

Зранку 24 лютого ми почули звуки вибухів. Пізніше зателефонувала моя мама з Полтави й сказала, що почалася війна. Я відразу не повірила. Потім подивилася виступ президента. Спочатку запанікувала, не знала, що робити. Згодом взяла себе в руки. Деякий час ми з чоловіком залишалися вдома.

Мене багато чого шокувало. У першу чергу – саме вторгнення. А ще – убиті мирні мешканці та зруйновані будинки. 

Коли ми виїжджали з області й жили в інших містах, то було складно знайти роботу. Мене зворушило, що нас запросила до себе колишня свекруха, незважаючи на те що я ще десять років тому розвелася з її сином. Вона мешкає в Черкаській області. Зустріч була теплою. Свекор зі свекрухою надали нам житло, поділилися продуктами.

Я стала більше цінувати життя. Зрозуміла, що потрібно допомагати одне одному. Зараз важлива кожна дрібниця. 

Хочеться, щоб війна закінчилася якнайшвидше, щоб майбутнє біло світлим.