Ярослав, 9 клас, Перемишель, Хмельницька область

«1000 днів війни. Мій шлях»

І в спокої розтерзана душа

Побачить світ новими кльорами

Світлана

Я щоранку проходжу повз Алею Пам’яті.

Іду на уроки в рідну школу. Закінчую, 9 клас

Повернулись в рідну землю, за яку віддали свої юні, сповнені мрій, життя.

Сьогодні сонечка нема. Дощ. вітер. Здається, він хоче зірвати портрети з банерів і забрати їх із собою туди, де холодно, темно і вогко. Я зупиняюсь, проходжу так близько, що в грудях пече від розпачу, безвиході і скорботи.

Чому? Чому я тут, а вони – там? Там, де високо – високо, де безмір Всесвіту забрав їхні життя - зорі у свої вічні обійми. Забрав, щоб світло від цих зірок виривало землю із холодної темряви.

Краплі дощу збігають маленькими блискітками з облич, на мить затримуються, і мені, видається, що ці сльози живі, як докір у моєму серці, і, як совість,– справжні.Я відводжу погляд, бо важко витримати двобій із власною совістю. Дивлюсь на квіти, умиті холодним дощем. Вони тішать різнобарв’ям: червоні, білі, жовті…

Пориви вітру камертоном відлунюються у душі. Нарешті налаштовані струни серця повертають мене до реальності. Я поспішаю до школи. І тепер знаю відповідь на своє запитання.

Вони там недарма, вони там, щоб я – жив, вірив, знав: Україна буде щасливою, вільною, мирною, і кожне наступне покоління приходитиме сюди на тиху розмову із власною совістю.