«Постріли, ракети, танки – це те, що змусило нас залишити рідні землі»

Чих Соломія, учениця 8 класу Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні

Вчитель, що надихнув на написання есе - Потапчук Іванна Юріївна

Війна. Моя історія

Війна… Вона до нас несподівано прийшла 24 лютого о четвертій ранку. Постріли, ракети, танки – це те, що змусило нас залишити рідні землі. Було, немов пекельний сон, який став реальністю. Цей день назавжди залишиться у моїй пам'яті.

Ранок розпочався звичайно -  я готувалася до школи. Але коли  вже почала взувати черевики, раптом дзвінок від татуся проринув з тривожним голосом: "Почалася війна! Ти знаєш?" Я була вражена, немов усе навколо зупинилося.

У той момент татусь перебував за кордоном на заробітках, але 26 лютого він повернувся в Україну, де нас очікували випробування. Ми були готові разом відстоювати свою країну. Перші дні були важкі, було зрозуміло, кому ти справді потрібен, хто тебе цінує. Деякі люди зняли свої маски, які так довго носили під час наших зустрічей.

Війна принесла нам не тільки страх і тривогу, але й єдність і рішучість. Надзвичайно боляче, коли у моєї мами був день народження 25 лютого,  і замість того, щоб святкувати за великим столом, ми змушені були сидіти в підвалі.

Перша тривога – це було щось несподіване, я перестала відчувати рутину і безпеку, на душі була тривога. Мирний народ почав об'єднуватися, допомагаючи тим, хто потребував підтримки. Воля і рішучість нашого народу не послаблювалися, навпаки, ми ставали сильнішими, ми продовжували боротися за свою країну.

Війна змінила нас, вона відкрила нам очі. Я просто не можу уявити, як почуваються люди, які проживають на сході України, і діти – вони зовсім невинні.

Для чого так знущатися? Невже ми заслуговуємо на це? Країни НАТО просто заплющують очі на цю ситуацію, і як справжні боягузи бояться прийняти нашу сторону, вони хочуть усидіти на двох стільцях. Але ми сильні і незламні, ми витримаємо все і віддамо душу і тіло за нашу країну.