Дана Гайченя

"Доню, до школи сьогодні не підете... Почалася війна… "

Гайченя Дана

учениця 25 групи Старовижівського професійного ліцею

Війна. Моя історія

Кажуть, у дівчат добре розвинена інтуїція. Я до цього, чесно кажучи, ставилася досить скептично. Раніше. Тепер змінила свою думку...

Різдво. Гостюємо в селі. Бабусина оселя пахне різними смаколиками, пухкий сніг за вікном вкриває стежку на поле, дерева в садку, стару дровітню... У всіх світлий настрій. А в мене чомусь у душі завівся черв'ячок: щось мучить мене, не дає насолодитись святом. Не допомагає ні думка про те, що увечері зустрінусь із друзями, яких довго не бачила, ні купа вподобайок під моїм останнім дописом в інстаграмі...

Намагаюсь заглушити того занудного черв'ячка - не виходить. Де він узявся? А може, то мені здається? Просто втомилась. Погода змінилася. Магнітні бурі. Чи ще якась причина, їх можна можна сотню знайти.

Із часом майже переконала себе в тому, що ті тривожні відчуття - це мої фантазії. Хоча щоранку вони були найбільш реальними: прокидалась із почуттям страху, часом панічного. Удень гамувала його, притоптувала... Але наступного ранку він знову з’являвся.

Так минув січень, підходив до кінця лютий...

Дорослі часто у своїх розмовах згадували про можливість війни. Але що нам, підліткам, до тих розмов? Ну говорять - багато вже про що говорили, чим лякали. Не вірила, що війна в МОЇЙ країні можлива. І аж ніяк не пов'язувала розмови про ймовірність вторгнення з моїм цвяшком страху в серці.

Аж ось 24. Прокинулась близько сьомої - треба збиратись до школи. Як завжди, тривога прокинулась разом зі мною. Потягнулася рукою до телефона. Яка погода буде сьогодні? Скільки переглядів має мій останній ролик?

До кімнати швидко зайшла (майже вбігла) мама:

- Доню, до школи сьогодні не підете... Почалася війна...

Я застигла, намагаючись усвідомити почуте. І раптом відчула, що голова перестала боліти. І страх, що мучив мало не два місяці, пропав. Цвяшок - передчуття біди - вийнято з мого серця. Але... Застромлено в серце моєї країни...

Нічого не відчувала - суцільна порожнеча. Не могла ні говорити, ні щось робити... За якийсь час опанувала себе. Вийшла до мами. Яка вона злякана, приголомшена - ніколи такою її не бачила. Захотілося заспокоїти, погладити гарне, але стомлене обличчя. Треба щось сказати, а слів нема...

Мої батьки вже більше року, як розлучились, і я розуміла, як мамі важко приймати все на свої плечі. "Усе буде добре", - намагалась підтримати, так і не знайшовши потрібних слів. Мої менші брати сиділи на кухонному диванчику й поглядали на нас, не до кінця розуміючи, що сталося.

Цей день був нескінченний. Із довгою схвильованою чергою в супермаркеті; зі щогодинним переглядом новинної стрічки; з маминими телефонними розмовами за зачиненими в кухню дверима; з велетенською автомобільною колоною біля заправки; і, найстрашніше, з уперше в житті побаченими танками, що суворо й грізно сунули вулицею...

А потім було село. Жили у знайомих (бабуся тяжко занедужала). Там ми були ніби й свої, та водночас - чужі... Почувалися некомфортно, хотілося додому. Серце стискалося за маму, що залишилася в місті (робота ж!) і щовечора дзвонила, щоб дізнатись, як ми. Зазвичай я любила погомоніти з нею, поділитись своїми переживаннями й радощами, але зараз чомусь не хотілося... У маминому голосі забагато печалі...

А тоді почали забирати на війну знайомих - хлопців, з якими гуляли, сусідів, братів моїх подружок, чиїхось тат, чиїхось наречених.

Іще через якийсь час стали приходити звістки про те, що хтось із них пропав безвісти, хтось поранений, а хтось... Когось уже нема...

Ми продовжуємо втрачати найкращих і найсильніших представників своєї нації, тих відважних сміливців, які відстоюють наші кордони, відбивають атаку ворога та безстрашно йдуть в наступ. Ми змушені стояти мужньо, адже господарі на нашій землі – МИ. Світ побачив, що УКРАЇНЦІ – сильні, вільні та по-справжньому незалежні.