Яна Олександрівна виїхала з двома доньками у Запоріжжя ще на початку окупації, коли діти злякались вибуху, що пролунав дуже близько. Тепер в їх рідному Оріхові навіть діти, які там залишились, вже звикли до пострілів

Моя сім’я - двоє дітей неповнолітніх і я. Молодшій доньці шість років, старшій - сімнадцять. 24 лютого я прокинулась і прочитала в робочій групі повідомлення, що на роботу виходити не треба. Ми вийшли на подвір’я і почули десь далеко гуркіт. В цей день садок і школа також були зачинені.

Перші два тижні не було світла, відповідно - не було опалення. Ми включали газову духовку. Спали одягнені під трьома ковдрами. Їсти було що, ми варили їсти.

Шокувало, що зайшли російські війська, і їх дуже багато. Спочатку пострілювали десь близько, десь по окраїнам міста, а потім був постріл вночі дуже страшний, коли діти не змогли лягти спати. І ми вирішили виїхати.

Вони там постійно стріляють, і зараз. Сусіди по телефону говорять, що вже навіть діти гуляють і не бояться. Такого не має бути.

Ми приїхали самі, на своєму авто: зібрали речі і приїхали у Запоріжжя. Сюди найближче, і в мене тут робота.

Для нас труднощі - це просто нестача коштів. Ціни підскакують, а речі всі не забереш. Зараз почалося навчання онлайн: і ноутбук треба, і речі треба. А так - все нормально. 

Ми з дітьми стали рідніші, стали ближчі. Але, звісно, всі стали нервові. 

Я думаю, що до зими все вже має затихнути: може, листопад вже буде крайній період.

Яким буде наше майбутнє, я не знаю. Просто мрію повернутися до себе додому, ходити на роботу, водити дитину до школи і поїхати в Крим влітку.