Вакій Габріелла, 11 клас, Тересвянський ліцей імені Віталія Бенчака

Вчитель, що надихнув на написання есе - Смаль Тетяна Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Через те, що я живу в Західній частині України, де немає активних бойових дій, моє сприйняття теми війни дещо інше. В мене немає жахливого відчуття загрози з фізичної точки зору, але психологічно відчуття тривоги, провини і занепокоєння за майбутнє людей, країни тощо мене з’їдає до самих кісток.

Тому моя розповідь буде не про досвід втіканні від градів та ракет, а саме про ментальне сприйняття.

Далекого 24 лютого 2022 року, як тільки почалися ці жахливі події, я прокинулася і чекала на початок дистанційного навчання. Найперше, що змусило мене подумати, що почалося щось страшне, це стурбоване метушіння моєї мами з самого ранку. Не було її спокійного і теплого: «Доброго ранку, доню», а тільки її кроки по хаті та вічні гудки на телефоні. Вона дзвонила сестрі, яка проживає в іншому місті.

Тоді я схаменулася і зайшла почитати новини і все, що я бачила серед тисячі заголовків, це було слово – війна.

Ніколи не забуду ту паніку, те нерозуміння і той звіриний страх, який охопив мене на мить. Заніміло все тіло – від вух до кінчиків пальців на ногах.

Мої очі заповнилися сльозами і я пішла до мами. Побачивши її сльозливі очі, я сказала тільки одне: «Мамусю, скажи, що все добре, скажи, що мені приснилося…», і ми впали одне одному в обійми.

Цілий день я провела в прострації, стараючись сприйняти цю інформацію, але мій мозок не міг сприйняти це.

Перший місяць це був постійний перегляд новинних стрічок, багато сліз та роздумів. Життя розійшлося на «до» і «після». Я не могла спати, їсти і просто займатися своїми справами без думок про це. Це виснажувало і я розуміла, що я не можу просто перестати жити через це.

Я розуміла, що своїми сльозами я нікому не допоможу і нічого не зміню. Тоді в моїй голові, немов яскраво червона неонова вивіска, лунало одне: « Потрібно брати себе в руки».

Отож, зібравши всю свою силу в руки, я почала шукати волонтерські організації в себе в місті. На превеликий жаль, свої коштів і стабільного заробітку, щоб донатити, я не мала. Але цим і так займались мої батьки. Тому я робила те, що я можу, а саме: плела сітки, допомагала переселенцям, активно приймала участь у волонтерських заходах, благодійних ярмарках, які відправляли кошти на ЗСУ тощо.

Нарешті, я почала відчувати, що допомагаю чимось. З’явилося бажання займатися своїми справами, саморозвиватися і бути корисною, а не просто овочем валятися в ліжку в очікуванні чуда.

Але вигорання не змусило довго чекати на себе. Постійні обстріли, загибелі і сповнені кров’ю, болем і сльозами заголовки про чергову масову атаку давали свій плід. Мені, як людині дуже емпатичній, було дуже боляче все це читати, з кожним днем серце розривалося все більше й більше.

Тому, я прийняла для себе найлогічніше рішення, звести перегляд публікацій до мінімуму і продовжувати допомагати всім чим можу саме я. Напевно саме це допомогло мені справитися в той момент.

Що до теперішнього ставлення, я так само приймаю участь в усіх благодійних організаціях. Але до сих пір не можу знову змусити себе читати публікації кожного дня. Закінчити своє есе хочу таким висновком: неважливо чи ви зі Сходу чи Заходу, підтримувати свою країну потрібно будь де і так як ви можете.

Не шукайте ворога між собою, Україна нероздільна, а ворог у нас один єдиний, і всі ми знаємо йому ім’я.

Поважайте історії всіх переселенців з активних бойових дій і не зневажайте людей з тихих міст. Постраждали всі, але кожен по-своєму. Бережіть себе, близьких вам людей і ніколи не забувайте про людяність.