О п’ятій ранку я почув канонаду. Було чутно, коли нас уперше бомбили. Хоча ми мешкаємо доволі далеко від Ізюму, за 40 кілометрів, але все чули.

Сім’ю я відправив відразу, приблизно 9 березня, евакуаційним потягом на захід України. Повернулись вони у грудні, після звільнення Ізюму. Вісім місяців розлуки з сім’єю – це важко. Я працюю на залізниці. Виїжджав на деякий час, бо було дуже гучно. Потім повернувся і продовжую працювати. 

Вода в нас була, продукти були. Тут лише три магазини на все місто, але вони працювали. Ми спали в погребі. Як починається обстріл - так і бігли у погріб… 

Сусідам хату розбило. Мені декілька осколків у хату прилетіло, а от сусідам поруч більше дісталося: у них і вікна постраждали, і стіни, і дах. 

Робота під обстрілами мене шокувала. Постійно летіли ракети, бомбили одне місце, а ми колії лагодили. У нас навіть подяки є за роботу під обстрілами. А загалом – нічого такого, війна є війна. У людей у Бахмуті, наприклад, набагато гірша ситуація.

Обіцяють, що в цьому році війна скінчиться, а коли – ніхто не знає.