Мені 50 років. Я мешкаю в місті Слов’янську, у мене двоє дітей. Одна донька доросла в Києві, іншій доньці 14 років. Я працюю в школі. Війну ми зустріли майже на робочому місці.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, у нас майже всі магазини перестали працювати, аптеки також. Моя дитина – алергік, ліків не було для неї, і ми зверталися до знайомих в Дніпрі. Вони купували і передавали нам ліки. Продукти у нас були. Ми були навчені 2014 роком, і поки магазини працювали, запаси зробили. Тому у нас було що їсти. Ще була допомога гуманітарна.

На початок війни я виконувала обов’язки директора школи. На той час прийшлося приймати важкі рішення. 

Ми готували пункти прийому для біженців, допомагали біженцям. Приймали хлопців з передової, які були поранені, годували їх. Але найважче було налагодити роботу нашого навчального закладу. 

Було страшно, тому що постійно гриміло, і було страшно за родину, дитину, друзів. Я не могла виїхати на той момент. Чоловік працював і забезпечував зв'язок нашим бійцям, а у нас в школі був госпіталь для бійців, і я кожного дня перебувала там.

Ми плакали і сміялися. Завжди намагалися чимось займатися на роботі чи вдома. Це нам допомагало пережити. Дитина поруч, і я не могла показати свої емоційні виплески, щоб дитина не була знервована.

Ми щиро віримо в нашу перемогу, що наші хлопці вистоять, війна закінчиться, наша країна встане з колін, відбудується і будемо жити так, як ми жили раніше. Будемо розвиватися і процвітати, люди повернуться в свої домівки.